Розділ 7

- Не думаю, що є щось таке цікаве про мене, щоб можна було обговорити.

- Ти сама не знаєш, наскільки цікавою персоною є. Я знаю про тебе те, чого ти сама, навіть, припускати не можеш.

Що він в біса городить? Звідки якомусь чоловіку, з яким я ніколи не перетиналася, знати щось таке, чого я сама не знаю. Якась дурня. Може це якась пастка?

- Але, скажу по правді, зараз не найкращий час для такої розмови. Сюди з хвилини на хвилину можуть прибути вартові. Дуже багато вартових. І коли вони побачать лорда Брейкула в такому, гм, стані, то будуть вкрай незадоволені. Тому, я пропоную наступне: зараз я тебе відпускаю і ти йдеш геть з цього маєтку, а за три дні ми зустрінемося у Чорному лісі. Там ми і продовжимо нашу вельми приємну бесіду. Ми домовились? – Його дихання знову торкнулося моєї щоки.

- А якщо я не прийду в Чорний ліс?

- Тоді ти не побачиш свого дорогоцінного кинджала. Він же тобі важливий, чи не так?

От гад. Цей кинджал, справді, був важливим для мене. Це перша зброя, якою я навчилася володіти, і він завжди був при мені. Завжди.

- О які порі ми зустрічаємось?

- Ближче до вечора. То як, ми домовились? – Знову пролунало питання.

- За три дні дізнаєшся. – Відрубала я.

Незнайомець коротко реготнув.

- Ну то відпусти мене, щоб я змогла піти. – Мовила я до нього. Мені вже набридло знаходитися в такій невиграшній позі.

- Гаразд, - почулося у відповідь.

Після цих слів мої руки відпустили. Я випрямилася, але тут відчула різкий біль у лівому плечі. Рана. Я вже й забула про неї. Скривившись, я поправила пов’язку і рушила в сторону дверей. Та тут знову з-за спини пролунав голос.

- В тебе рана на плечі.

Я зупинилась.

- Я знаю, - відповіла спокійно, а потім з сарказмом додала: - Ти дуже спостережливий. – Після цього зрушила з місця і зникла за дверима, так і не дізнавшись, як саме відреагував на мої слова дивний незнайомець.

Вибратися з маєтку було легше, ніж увійти в нього. По дорозі мені не зустрілося жодного вартового. Опинившись за межами муру,  я важко видихнула, все ж таки поранення давалось взнаки. Я швидко попрямувала вглиб лісу. Через деякий час побачила Буревія, він сумирно стояв і чекав. Побачивши мене, він струсонув гривою і тихо заіржав.

- Я вже тут, - тихо мовила і погладила його.

Через кілька хвилин я вже була у сідлі.

- Вертаємось додому. - І наостанок я озирнулась в сторону, де знаходився маєток. Мене не покидало відчуття, що за мною хтось спостерігає. - Вперед, Буревію! - Почувши команду, кінь зірвався з місця і помчав крізь тіні дерев.