Розділ 5

Я опустила погляд на невеличкий столик, що стояв ближче до вікна, і помітила ще одну склянку. Значить, лорд Брейкул чекав на когось. І, схоже, цей хтось стояв прямо переді мною. Прокляття. Коли я тільки ввійшла в кімнату, лорд же подумав, що це його гість і навіть затнувся про це. Як я не помітила цього. Занадто була зосереджена на лорді, щоб звертати увагу на його слова чи на предмети поруч. Я подумки чортихнулась. Що ж, доведеться сьогодні розправлятися ще й з цим дивним чоловіком. Подумки прикинувши, як саме я маю підступитися до нього, я зробила маленький, ледь помітний рух вперед.

- О, ні. Залишайся на місці. – Чоловік в темному ледь торкнувся меча, лезо якого показалося, коли плащ відхилився від поруху чоловічої руки.

Ну що ж, те, що він був озброєний мене не надто сильно здивувало. Мене дивувало інше: в ньому не відчувалося ні натяку на страх. Я ж була впевнена, що він вже здогадався, хто я така. І якщо це так, то він мав би боятися за своє життя. Бо кожен, хто хоч раз чув про мене,  боявся зустрічі зі мною та моїм клинком. Але не він. Він не боявся.

- Я знаю, хто ти. – Ці слова ехом відбилися від стін, які оточували мене й того, хто стояв навпроти. Голос був доволі знайомим, але я не могла згадати, де чула його раніше. Це було дивно, адже я не забувала нікого, з ким хоча б раз зустрічалася поглядами. – Раджу тобі опустити зброю. – Невже він, справді, думає, що я так і зроблю. Як же хотілося показати йому, на що здатна ця зброя. Але вголос я мовила дещо інше.

- Те саме я сказала б тобі. – І міцніше взялася за клинок, який вже й так, майже, був частиною моєї руки. Незнайомець злегка підняв кутики свого рота. Це було єдине, що я могла побачити, адже решта обличчя була схована під важким каптуром його плаща. Я не ставила йому на карб цю таємничість, адже сама ховала обличчя за шматком тканини. Він міг бачити тільки мої очі. Очі, в яких він міг прочитати лише одне: смерть вже йде за тобою.

- Мило, що наші думки сходяться. Проте, я мушу повторити. Опусти зброю або ж…

- Або що? Ти змусиш мене?

- Сонечко, якби я захотів змусити тебе, то ти б тут вже не стояла.

- Я. Тобі. Ніяке. Не. Сонечко. – процідила я крізь зуби, дивлячись просто на нього. Оцінювала, куди б краще штрикнути, щоб його самовпевненість трішки похитнулась.

- То як же тебе кликати? Гм, дай-но подумати. – Він театрально постукав пальцем біля своєї скроні. – А, знаю. Як щодо того, щоб я тебе називав твоїм же ім’ям, Каллісто Рей?

Я застигла, як тільки почула два останні слова, які зринули з його вуст. Цього просто не може бути. Як? Звідки? Звідки він знає моє ім’я? Це просто неможливо. Моє справжнє ім’я знали тільки двоє людей, а для всіх інших я була Чорною Асасинкою. Це прізвисько дали мені не тому, що я весь час була в чорному. Це прізвисько дали мені з іншої причини. А саме: кожен, хто потрапляв під лезо моєї зброї неминуче зустрічав смерть, але й це не було причиною, чому мене називали Чорною Асасинкою. На тілі кожної моєї жертви з’являлись чорні плями на місці ударів. Чому це ставалося я не знала. Але, таким чином, кожен хто бачив ці тіла знав, хто саме позбавив їх життя. А позаяк, цей «добродушний» незнайомець не належав до тих, хто знає моє справжнє ім’я. Залишається одне питання: хто він в біса такий?