Розділ 2

Сонце вже почало зникати за горами, коли я сідлала коня. Буревій стояв і тихо чекав. Цей кінь був моїм у всіх значеннях цього слова. Він не приймав нікого іншого, окрім мене. Всякого, хто тільки насмілювався підступитися до нього, чекало розчарування. Буревій був норовливим, за це й отримав своє прізвисько. Але разом зі мною він був ще страшнішим. Будь-хто, побачивши чорного як ніч жеребця разом із вершницею, тікав з дороги і старався не потрапляти на очі асасинки або ж під копита її коня.

Зручно сівши у сідлі, я перевірила закріплений на правому стегні кинджал. Його лезо віддавало приємною прохолодою. Окрім нього, на моєму тілі була й інша зброя: маленькі, але не менш смертоносні ножі; два кинджали, менші, ніж той, що щільно прилягав до моєї правої ноги. Цього мало вистачити. Я потягнула вуздечку і Буревій рушив. До маєтку Брейкула ми мали дістатися рівно опівночі. Саме тоді всі вельмишановні гості лорда і він сам мали вже бути у своїх кімнатах.

Коли до маєтку лишалось якихось двадцять хвилин верхи, я спішилася із коня. Завела його глибше до лісу і прив’язала до старого, але ще міцного дерева. Краще лишити Буревія тут, не хочу ризикувати ним, якщо його почують собаки чи вартові.

- Я скоро повернусь. Зачекаєш мене тут. – Мовила я до Буревія і почухала його біля вуха.

Перевірила чи міцно прилягає тканина до обличчя і накинула чорний каптур. З під нього було видно лише сірі, як скелі в призахідному сонці, очі і пасма чорного, як темне лезо клинка, волосся, котре вибилось назовні. Я рушила в сторону заміського маєтку лорда. Йшла тихо як лань, котра намагається сховатися від хижака, котрий переслідує її. Через деякий час я вже могла побачити шпилі веж, які здіймалися вгору. Звернула трохи вправо, щоб дістатися як найближче до східного крила. Маєток ззовні був оточений невеликим кам’яним муром. Перешкода. Підібравшись достатньо близько до стін, я почала видивлятись вартових. Минуло кілька хвилин і я побачила двох. Вони неспішно обходили мур ззовні і про щось теревенили. Легка здобич. Та я мусила раціонально розраховувати свій час та зброю. А на них в мене не було ні того й ні іншого. Тому я почекала ще трохи, поки вони повністю не зникли за рогом, а далі рушила до стіни. Вгору метрів п’ять, так точно, треба було дертись. Дістала два кинджали і встромила між камені. Підйом зайняв не настільки багато часу. Але якби я й хотіла довше дертися цією стіною, то просто не могла собі цього дозволити. Наступні вартові могли надійти з хвилини на хвилину. Тому, опинившись на території маєтку, я глибоко вдихнула і рушила до східної вежі, котра мала стати моїм входом, а також виходом в найближчому майбутньому.

П’ять силуетів сновигали біля входу. Шкода, що вони не могли побачити того, що ховалося під цупкою тканиною на обличчі. Усміх. Там ховався усміх, котрий для них міг віщувати тільки одне – смерть буде швидкою.