Розділ 13.

Як і сказала Жужанна, Альвіна прокидалася ще до світанку, коли повітря було сире й холодне, швидко вмивалася водою із відра, яке стояло на ганку, одягала зелену сукню й ішла туди, куди її посилали. Зазвичай носила воду на кухню, поливала квіти в саду, мела доріжки.

Але чотири дні на тиждень вона відвідувала заняття – разом із десятком сиріт вчилася читання, письма та математики, а ще співала, малювала та вишивала хрестиком. Альвіні дуже подобалося проводити час за столом, у колі юних дівчат. Вона дуже швидко навчалася, і вже за місяць одна із сестер призначила їй новий послух.

- Сьогодні читатимеш уголос святі тексти, - сказала вона.

 Альвіна із насолодою одягла білу сукню, сіру накидку й під час служби стала посеред інших черниць, які по черзі прочитували по одній сторінці.

Згодом вона вже співала у хорі.

- У тебе чудовий голос, -  похвалила її настоятелька. – Наступного разу дайте Альвіні мережану накидку і хай стоїть у центрі, - наказала вона сестрі Жужанні.

Стара герцогиня не навідувалася до обителі, але кошти надсилала справно, тож колишня бідна циганка тепер була як у бога за пазухою, поволі звикаючи до монастирського розпорядку й навіть не згадувала про колишнє життя і табір.

Та з часом вона почала відчувати на собі недовірливі погляди.

- Не дивись так, — прошепотіла якось до неї сестра Маміло, відвертаючись. - У тебе очі… якісь недобрі.

- Які є, такі й є, - спокійно відповіла Альвіна.

Але після того вона почала чути за спиною зловісний шепіт.

- Відьма…

- Надто гарна…

- Вона не просто дівчина…

Найважче Альвіні було вночі, бо у своїй кімнаті вона жила не сама..

Роза й Елеонора понуро зустріли її того першого вечора, і потім мовчки сиділи на своїх ліжках, теж надто гарні для цього місця.

Роза була темноволоса, з глибокими очима й повільними рухами, коли Альвіна її бачила, вона читала в саду. Чим займалася чорнявка решта часу, Альвіна не знала, бо удень їй було заборонено бувати у кімнаті.

Елеонора була вогняно-руда шатенка, тонка, з блідою шкірою і тихою усмішкою, яка з’являлася раптово й так само зникала, зазвичай вона розвішувала випрану білизну, зрізала квіти й прибирала в купальнях.

- Ти тут новенька, — сказала тоді Роза, уважно придивляючись до Альвіни. – Як тебе звуть?

- Альвіна…

- Чому тебе поселили в привілейовану келію? – не зовсім приязно спитала руда.

- У мене є опікунка, яка за мене платить.

Хоч як Альвіна намагалася заприязнитися з дівчатами, вони трималися осторонь не тільки від неї, але й одна від одної.

Але однієї ночі сталося щось дивне.

- На тебе вже дивляться, - коли погасили світло, довірливо прошепотіла Роза, лежачи на ліжку й перебираючи тонкими пальцями намисто.

- Хто дивиться? - не зрозуміла Альвіна.

Елеонора тихо захихотіла.

- Ти й справді нічого не розумієш?

- Тут не всіх тримають однаково, — сказала Роза  повільно. — Ти ж бачиш, у нас навіть їжа краща. І це не випадковість.

- Ти гарненька. І ми теж.

- За мене щедро платить стара герцогиня, ви, мабуть, теж маєте опікунів?

В кімнаті запала тиша.

Елеонора підвелася з ліжка, напроти освітленого місяцем вікна чітко проступив силует її стрункого тіла.

- Ходімо сьогодні з нами…

- Куди? — насторожилася Альвіна.

- Ти ж не витримаєш довго мовчати, — сказала Роза. - Я ж чула, як ти співала в церкві, а ще… хочеш вина?

- Хочу… - Альвіні стало цікаво, її циганська натура прагнула пригод, життя в обителі останнім часом здавалося нудним.

Діставши з-під ліжка графин з вином, Роза розлила солодкий напій по чашках, і коли дівчата захмеліли, Елеонора таємниче зашепотіла Альвіні на вухо:

- Невже ти б не хотіла потанцювати? Ходімо до церкви.

Роза вже накидала на плечі сіру накидку.

- Тільки тихо, щоб нас ніхто не побачив.

Вони вийшли з кімнати й непомітно пробралися до церкви.

Всередині було темно. Свічки майже догоріли, і лише кілька вогників ще тремтіли в напівтемряві.

- Тут нас ніхто не побачить, — прошепотіла Елеонора. – Потанцюймо?

- Уявімо, що це велика сцена! – радісно звискнула Роза.

Захмелілі, дівчата почали танцювати, їх босі ноги ковзали по холодному каменю, волосся вільно розмаювалося.

Не втримавшись, Альвіна заспівала своєї циганської пісні, її живий голос вільно розлився під склепінням.

Роза аж завмерла, не відводячи погляду.

- Бачиш? - прошепотіла вона до Елеонори. - Я ж казала, що вона не така, як інші.

Елеонора лише кивнула.

- Саме тому її не залишать у спокої.

Альвіна не чула цих слів, вона співала далі, заплющивши очі. А коли розімкнула повіки, помітила, що у церкві залишилася сама. Налякана, що може бути покарана, вона метнулася крізь двері, і коли добігла до кімнати, побачила, що дівчат там не було.