Розділ 12.

- Годі тобі тут стовбичити, - почула вона за спиною голос сестри Жужанни, повз неї прослизнула тоненька постать у сірому й швиденько зачинила двері, клацнув замок. – Тобі потрібно відпочити з дороги, я поведу тебе до твоєї спальні, де відтепер житимеш.

Сестра Жужанна пішла попереду, не озираючись, і лише зрідка цьвохкала батогом у повітрі, ніби була роздратована. Альвіна ступала слідом, намагаючись триматися рівно й не показувати тривоги. Насправді, їй дуже хотілося нарешті лягти, витягнувшись тілом на постелі, й заплющити очі.

Вони минули головний двір, обійшли церкву зокола й звернули на вузьку доріжку, що вела до окремого крила обителі, відгородженого візерунчастою решіткою, увитою зеленим плющем. Рипнула легенька хвіртка, і вони опинилися у затишному дворику, немов потрапили в геть інший світ.

 Тут було тихо, у повітрі витав аромат петуній, зелений моріжок був акуратно підстрижений, в огорожі заплуталися виткі рослини, обабіч доріжки, викладеної круглим камінням, мідні стовпи зі світильниками, на підвіконнях – червоні та білі калачики у горщиках.

- Сюди, – коротко кинула Жужанна, спрямовуючи Альвіну до широких східців, що вели на ганок, розділений навпіл низенькою сіткою – одні двері важкі, дубові, інші – оббиті мідними заклепками, із круглим віконцем зверху.

 Кущ велетенських жовтих жоржин простягав до майбутньої послушниці своє широке листі.

- Яка краса, - прошепотіла вона, торкаючись ніжних пелюсток.

Жужанна хмикнула й легенько торкнулася батогом її гомілки.

- Ой… що це ти… - сахнулася Альвіна, але черниця уже трималася рукою за масивну клямку.

Двері виявилися важкими, дубовими, відчинивши їх, Жужанна пропустила Альвіну вперед.

- Іди, - цвьохнула вона батогом; на вулицю повз них прожогом вискочив рудий кіт.

Коли Жужанна мотнула довгою спідницею, Альвіна помітила спідню сорочку, обшиту яскраво-червоним мереживом, і чорні лаковані чоботи зі шнурівкою на гострих підборах.

То он чому ця черниця так рівно тримається й така висока, подумала вона.

Кімната, до якої вони увійшли, була зовсім не схожа на ту, де стояли десятки ліжок. Тут було затишно й просторо. Під стіною стояло лише три ліжка, накриті атласними покривалами, напроти – круглий низький диван із купою подушечок, на вікнах – брунатні фіранки, зі стелі звисало мідне свічадо.

На столі Альвіна помітила глиняного глечика і миску з яблуками та виноградом, на стіні – кілька вишитих картин, і мимоволі затримала подих.

- Ось тут житимеш, – сказала Жужанна. – Маєш розуміти, що не для всіх така ласка.

- А я й не просила, – знизала плечима Альвіна.

Мить – і черниця стояла напроти неї , кінець батога легенько торкнувся підборіддя.

- Просиш чи ні, а вирішуєш тут не ти, пташко… - просичала в обличчя.

Альвіна відзначила, що чорні очі черниці були обведені сріблистими тінями, вуста блищали; відвернувшись, вона пройшлася кімнатою, уважно приглядаючись, немов щось перевіряла.

- Слухай уважно, – сказала вона нарешті. – Прокидатися будеш зі світанком, швидко встаєш і виконуєш послух.

- Послух?

- Ти що, вийшла з лісу?

- Так і є!

- Ото темне дівчисько…

- Не така вже й темна, моя опікунка… герцогиня, я чула, наказала мене гарно виховувати.

- А ти не задирай носа! Від завтра маєш мовчки виконувати свою роботу, без дозволу ні з ким не розмовляти, не вештатися, не заглядати куди не слід. Втямила? У нас такі порядки.

- А що станеться, якщо я їх порушу?

Жужанна хижо усміхнулася:

- Побачиш.

На якусь мить в кімнаті запала тиша.

- А чому мене перевели в інше житло? – Альвіна кивнула на чисті ліжка, фіранки, яблука.

Жужанна поволі підійшла впритул.

- Ти що, справді така дрімуча? Житимеш у гарних покоях, бо ти не така, як решта.

- Он воно як.

- Затям: тут ти лише спатимеш, далі – увесь день будеш в роботі. Входиш та виходиш лише через ці двері. В ті, що поряд, не заходиш у жодному разі!  

- А що там за тими дверима?

Уже в дверях Жужанна раптом зупинилася, кинула через плече:

- Чую, що ти хочеш отримати покарання якомога швидше?

Двері зачинилися.

Альвіна залишилася в кімнаті сама.

Вечоріло, вона обережно підійшла до вікна, у маленькому дворику якась черниця запалювала ліхтарики. Звіддаля чувся спів церковного хору, замекала коза.

Сівши на край ліжка, дівчина провела рукою по чистому покривалу. Скинувши взуття, боса пройшлася по строкатому килимку, узяла яблуко, піднесла до губ… і раптом завмерла.

Десь за стіною почувся приглушений сміх.

Альвіна повільно опустила яблуко.

Сміх повторився - глухий, ніби хтось намагався його стримати, потім – низький чоловічий голос.

 Вона завмерла, не дихаючи. І хоча все, що вона знала про такі місця, це лише те, що тут постійно моляться і мають прихисток жінки… То як таке може узагалі бути?

Сміх повторився, потім знайомі звуки, які вона не раз чула вдома після особливо запеклої сварки батьків.

- А це не зовсім жіноча обитель, - прошепотіла Альвіна. – Невже сюди приходять чоловіки?

Раптом перед очима постали білі кучері Інесси, та й погляд Жужанни, її чорні брови, сміливий погляд, підбори, батіг…

 Чоловічий голос затягнув якусь веселу пісню, знову жіночий сміх, через стіну, по той бік заборонених дверей? По грудях Альвіни розлився холодок. А що як це пастка, і стара герцогиня насправді віддала її в бордель?

Цієї миті клацнули двері - і до кімнати увійшла черниця.