Розділ 11.

Тепер у світло-бузковій сукні – уже Альвіна – сиділа за круглим столиком, накритий сірою домотканою скатертиною та пила холодне козине молоко, підсолоджене медом.

- А ти гарненька, - сестра Інесса скинула із голови накидку, і її розкішні кучері засяяли сріблом.

- Дякую… - відкусивши шматок пряника, Альвіна майже не застогнала від задоволенням.

- Де ти жила досі?

- Я… жила… насправді, - природнє чуття підказувало дівчині, що надто відвертою бути не потрібно, але вигадати якусь правдиву історію вона все ще не спромоглася. – Я жила… я…

- Та добре, - розщебнувши ґудзики на сірій чернечій сукні, сестра Інесса погладила долонею ніжну шкіру грудей, - можеш не напружуватися. Та й я дещо уже про тебе встигла почути.

- Ти щось почула? – в Альвіни кольнуло у животі, перед внутрішнім поглядом постало розлючене обличчя батька, масні губи Барона Мірчі, палаючий погляд матері.

- Матінка Агнесса говорила із твоєю опікункою, і та сказала, що підібрала тебе на дорозі, що у тебе начебто відняло пам'ять, але насправді… - блондинка дуже швидко посунулася по лавці, й коли їх стегна торкнулися, Альвіна відчула дивний трем у тілі, на неї війнуло пахощами розквітлої лілеї. – Але то казочки для простаків, насправді ти щось приховуєш. Можеш поділитися зі мною своїм секретом?

Несподівано м’яка долонька сестри Інесси лягла Альвіні на стегно, несильно стисла, а потім вона відчула, як гострі нігті поступово почали стискати сильніше, впиваючись у шкіру.

- Ой… боляче, - сахнулася циганка. – Що тобі від мене потрібно?

- Щоб ти розповіла мені свої секрети, - голос красивої черниці звучав занадто солодко, погляд карих очей проникав у саму душу. – Довірся мені, Альвіно, і ми станемо справжніми подругами, - з-під високо задертої верхньої губи хижо зблиснув рядочок сліпучо-білих гострих зубів.

- Але я справді геть нічого не пам’ятаю… геть нічого.

- Ну що ж, тоді доведеться гарно попрацювати, аби твоя пам'ять повернулася, - просичала черниця, помітивши постать, яка рухалася до альтанки. Швидко підхопившись, вона накинула накидку на волосся, закривши також розхристані груди.

До них наближалися стара герцогиня Матильда де Вельзевіль та настоятелька у супроводі сестри Жужанни, одягнутої у все чорне.

- … я сплачуватиму додатково три тисячі монет на утримання сироти,- почула Альвіна уривок розмови, - натомість дівчина житиме в обителі та отримає пристойне виховання, навчите її читати, писати та рахувати, а ще – деяких манер, можливо, за рік-два я заберу її від вас назавжди.

- Я обіцяю, що у моїй обителі про вашу вихованку гарно подбають, - басовито відповіла матінка Агнесса, - а ось і вона. Як ти, дитино?

Сестра Інеса тепер стояла осторонь, здаючись відстороненою, її ніжно-рожеві вуста були скромно зібрані у бантик, погляд опущений, руки побожно складені на животі.

- Дякую, я добре пообідала, - швидко відповіла Альвіна, розправляючи долонями цупку тканину сукні.

- Попрощайся зі своєю опікункою.

- Уже сутеніє, я таки маю їхати, маю багато справ у маєтку. Але я наїжджатиму сюди час від часу, аби тебе провідати, дитино, - голос старої герцогині звучав розслаблено, вчувалося вдоволення й похмілля. – Ти ж слухай у всьому своїх наставниць і гарно вчись… моя дитино, - додала вона, несподівано пустивши по вибіленій щоці сльозу.

Провівши покровительку до воріт, Альвіна з острахом озирнулася на білі будівлі обителі, у крихітних віконцях запалювалося світло.

- А ти йдеш за мною, - несподівано вигулькнувши немов нізвідки, сестра Жужанна цьвохнула в повітрі батогом. - Не бійся, матимеш пристойну кімнату.

- А я і не боюся.

- Справді? - кінець батога торкнувся підборіддя Альвіни. - Ну-ну.