Розділ 7.

Позаду чувся свит і вигуки добряче захмелілих гостей; її гукали по імені; заіржав кінь, загавкали пси, заверещала якась дитина і хтось зойкнув, затупотіли кроки, тріск гілок, але Мальвіна не спинялася. Вона розуміла, що якщо зараз бодай озирнеться – їй нізащо не втекти від майбутнього, на яке прирекли батьки.

Аби дістатися до міста, потрібно було бігти вперед, але всі в таборі знали цю дорогу, і за кілька хвилин її могли б наздогнати, повернути назад, примусити до шлюбу. Можливо, Барон Мірча потім її привселюдно поб’є, або Мирела волочитиме за волосся, із нею жорстоко поводитимуться, бо вона не втримала себе в руках, не дотримала обіцянок, порушила клятву, виявила неприпустиму слабкість, зневажила свого майбутнього чоловіка, батьків, громаду, закони і правила...

Невдовзі на неї відкриють лови: жінки, чоловіки та навіть діти розсипляться по лісі, обстежать кожне дерево, кущ, зазиратимуть у дупла, в нори. Найперше ж шукатимуть дорогою до міста, але вона знала й інші стежки.

Біля старого дуба втікачка звернула наліво, потім направо, перебігла через повалену вербу, пірнула у ярок, що вів до урвища, на схилах якого цигани в червні збирають полуницю, але не пішла по краю, ледь видимою доріжкою спустилася ще далі, туди, де смерділо багном та падлом. Несподівано під ногами зашаруділо перепріле листя, зачвакали ослизлі гриби і мох, старі бур’яни наче стіна перепинили шлях.

 Коли вона почала продиратися крізь хащі, пишна червона спідниця порвалася на клоччя, пересушене гілля кущів й колючки вали ніжну тканину сорочки, боляче ранили шкіру, шарпали за волосся.

Звірине урвище… Сюди за доброю волею ніхто б не рушив, але Мальвіна дуже добре знала таємний шлях, який вів просто до закинутої ведмежої берлоги. І коли розгорнула густу завісу із плюща, нарешті відчула себе в безпеці.

У таборі, сидячи біля багаття, вона чула кілька моторошних історій про  прокляту печеру. Начебто там дуже давно жив ведмідь-людожер, якого потім вполювали мисливці. За деякий час у глухих нетрищах ховалися розбійники-убивці, які грабували подорожніх.

То було дуже нечисте місце! І саме через це воно могло слугувати надійним сховком.

Звісно, довго тут жити не прийдеться, думала Мальвіна, в глибоких присмерках, майже наосліп оглядаючись довкола, обмацуючи долонями похмурі стіни, відчуваючи затишне тепло й м’якість під ногами.

Врешті, відчувши смертельну втому, вона вляглася просто на долівку й поринула в цілющий сон.

Прокинулася Мальвіна раннього ранку від страшенної спраги.

- І навіщо тільки було їсти стільки солоного м’яса? – пробурчала вона сама до себе, намарно озираючись навсібіч та не помічаючи поряд жодного натяку на воду.

Голод ще можна було б якось перетерпіти, перечекати день-два, поки цигани обнишпорять усе довкола та кинуться шукати її у місті, а от прожити ці дві доби без пиття…

Прислухавшись до тиші, Мальвіна обережно вийшла з печери – ранок був погідним, сонце добряче піднялося у небі, зазвичай у такий час вона мала сніданок. У животі забурчало. Облизнувши спраглі вуста, з прикрістю пригадала, що ніколи не бачила поблизу Звіриного урвища жодного джерельця, та й роса вже спала.

Метаючись туди-сюди, вона почувалася, немов потрапила у пастку, яку сама ж собі і влаштувала. Тривога та відчай наростали.

- Але ж я так можу й померти… - шепотіла Мальвіна, заплітаючи розтріпане волосся у товсту косу та поглядаючи в бік стежки. Не маючи чим зайнятися, вона скинула верхню обірвану спідницю, пошматовану жилетку й зосталася у цілком пристойній молочно-білій блузці й синій спідниці; весільна червона, немов жар, хустина загубилася, і тепер ніхто навіть не сприйняв би її за циганку.

Так, ніхто  силоміць Мальвіну не тримав – якась година шляху, і вона мала б вдосталь води та їжі.

 Але просто серед дня йти крізь ліс було занадто небезпечно. Й куди б вона тепер пішла?

 Подумавши про те, що йти їй було насправді нікуди, і що вона навіть не вигадала план, що робитиме після втечі, Мальвіна повернулася у сутінки печери й гірко заплакала. Виплакавшись, знеможено заснула.

 Аж під обід, із головою, що гуділа, мов вулик бджіл, обстежуючи нутрощі свого тимчасового сховку, вона несподівано натрапила на двері в стіні. Розчистивши обвал із глини, Мальвіна відкинула напівзітлілі дошки вбік й відчула протяг – в обличчя війнуло сирістю підземелля.

- Там може бути вода…

Не тямлячись від відчаю та спраги, не відчуваючи жодного страху, Мальвіна стала навпочіпки й полізла крізь затягнутий корінням та павутиною вузький прохід, що згодом розширився так, що вона змогла випростатися на рівні ноги.

Куди вели підземні галереї, втікачка поки що не знала, але люта спрага та цікавість вели усе вперед, й невдовзі, розгорнувши густі кущі, вона вийшла на узбіччя дороги.

У цей же час у післяобідню пору до жіночої обителі Святого та Непорочного Милосердя, що містилася на краю лісу, по інший бік від міста, на вечірню службу їхала його покровителька.

 Бричка старої герцогині Матильди де Вельзевіль була темно-зелена, лакована, з витонченими золотими завитками по дверцятах і гербом роду де Вельзевіль на боковій панелі; важкі колеса тихо котилися пилюкою, а всередині виднілася темно-бірюзова оксамитова оббивка, мерехтіли шовкові подушки й тонкі мереживні фіранки на віконцях, крізь які герцогиня пильно вдивлялася в дорогу, мріючи про мить, коли вона постане перед настоятелькою Агнессою, яка останніми роками виконувала роль її особистої духівниці. Вже зовсім сиве, але подекуди ще золотисте волосся жінки було укладене у зачіску й прикрите чорною мереживною накидкою. Очі герцогині були приплющені, сухі старечі руки міцно стиснуті на грудях, тонкі вуста шепотіли молитви, а рівне чоло, густо вкрите веснянками, світилося умиротворенням, якого вона так відчайдушно шукала.

Герцогиня перебувала в блаженній напівдрімоті, аж раптом її добряче хитнуло, із подивом розплющивши повіки, вона побачила, що коні різко спинилися перед заплаканою дівчинкою.