Розділ 6.

Коли в домовлений наперед час під’їхала бричка, запряжена гнідим жеребцем, грива та хвіст якого були переплетені стрічками, Мальвіна шугнула у хижку й хотіла сховатися в свою кімнату, але мати перепинила її напів дорозі й силоміць притисла до стіни.

- Стій та невинно посміхайся, але рота не розтуляй. - Приїхали свати, - гукнула вона Зорану й востаннє із задоволенням оглянула кімнату.

Попереду йшов Стоян – старійшина роду, за ним – старша донька Барона Мирчі, дорідна червонощока Мирела.

- Де майбутня наречена? – безцеремонно відкинувши обдерті двері, не привітавшись із господарями, вона пішла просто на Мальвіну, виряджену в обновки. Спинилася за два кроки, уважно оглянула від голови до ніг, невдоволено скривила губи й важко всілася просто на підставлений стілець.

- Доброго дня у вашій хаті. Знаєте, за чим ми прийшли? – Стоян був більш привітний. – Із паляницею хліба під пахвою поважно пройшовся по кімнаті, постукав палицею по стінах, оглянув багато накритий стіл – на сірій скатерці глечик з вином, гірка паляниць, запечений гусак, варена картопля, кухлі.

- Ми ось тут для вас… - почала Явка, але Мирела грубо її перебила. Із гуркотом підсунувшись до столу, вона вхопила руками гусака й, розламавши навпіл, почала їсти, смачно плямкаючи губами. Господиня поспішно налила в один із кухлів вина.

- Будемо домовлятися про весілля, - закректав Стоян, поклав хлібину, всідаючись поряд на лаві. Зоран налив йому теж.

Мальвіна так і стояла під стіною. Вона не могла відвести погляду від Мирели, уявляючи, яка то доля на неї чекає в маєтку Барона Мирчі – адже як старша незаміжня донька, тепер Мирела опікувалася молодшими братами й була, по суті, за господиню. А отже – після весілля вона підпадає під її владу. А про важку вдачу старої дівки знав увесь табір, про гучні сварки та бійки – бо навіть Барон Мирча часом вискакував із хати зі скуйовдженим волоссям, а вслід йому неслися жіночі верески. І от тепер…

Мальвіна думала, що сватання завершиться швидко, бо за кілька хвилин і коржі, і гусак, і навіть картопля зникли зі столу, а Мирела зі Стояном без суперечок пристали на щедрий викуп, який запросили батьки нареченої, також було домовлено про пишне весілля, подарунки для молодої і все решта.

 Проте сватання затягнулося: невідь-звідки біля халупи з’явилися музики, потім кілька циганок занесли нових страв, ще вина, відріз червоного шовку.

А потім приїхав сам Барон Мирча – маленького зросту, огрядний, він ледь зіскочив з коня, важко сопучи пішов просто до Мальвіни й надів їй на палець золотий перстень. Гості голосно заверещали від захвату.

- Ой, яка красуня! –  нахвалював барон свою наречену. – Хочу, щоб ти затанцювала.

- Танцюй!

Гості розійшлися далеко за північ – чи не більша половина табору.

- Здається, що ми вже відгуляли твоє весілля, - штурхаючи сонну доньку, Явка вляглася поряд на тюфяку, бо велику кімнату тепер наповнював сморід диму та їжі, якої залишилося після сватання чимало.

- Мамо, я спала… - відбивалася від неї Мальвіна.

- А я хочу поговорити, як тепер гарно заживемо!

- Ви за батьком заживете, а я…

- А ти будеш дружиною барона! Господинею в його домі.

- Не дуже мені й треба. І - що на те скаже Мирела? Щось не дуже я їй сподобалася.

- Народиш барону дитину, отримаєш справжню владу. А у нас будуть гроші, відбудуємо хату…

- Ой, мамо, ви з батьком мене продаєте, обмінюєте за гроші?

- А що такого? Ми що, даремно тебе ростили? Для чого тоді народжувати дітей? Особливо доньок… якщо не отримати від того зиску.

- А я?.. Що від того мені?

- Будеш господарювати у домі Барона Мирчі, доглядати його дітей, догоджати у всьому, народжувати… і може колись…

- Може колись … що?

- Барон уже не молодий, бачила, який товстун? Колись  помре, а ти отримаєш свободу, і тоді будеш щаслива.

- Аж тоді?

Мати захропла, а Мальвіна до ранку не могла склепити очей, усе розмірковувала про своє майбутнє - вона не хотіла чекати, доки помре її чоловік, аби стати вільною. Бо коли це мало статися? А вона хотіла жити уже.

 І коли у день весілля, у кількох широких червоних спідницях, що кружляли навколо ніг полум’ям, у білій сорочці з пишними рукавами й темному корсажі, з розпущеним волоссям, перевитим червоною хусткою, у важких намистах та браслетах, що дзвеніли при кожному русі, наречена вкотре вислухала від матері про обов’язки циганської дружини, вирішила, що так жити вона не буде. Що для того потрібно було зробити, Мальвіна поки що не знала.

Увесь день перед її очима крутилися каруселлю жінки у яскравих спідницях, галасливі діти, чоловіки у святкових жилетах, зграї собак; вино, смііх, викрики...

І ось звечоріло, подув вільготний вітерець, від великого весільного багаття в різні боки сипонуло червоним жаром. На якусь мить стисхла музика, старійшина Стоян підвів молодих до багаття й туго перев’язав їхні руки червоною стрічкою.

- Щоб навік не роз’єднати, - урочисто сказав він. – Бо перед богом і людьми ви тепер одне.

Жінки цього разу завели протяжний спів, що був більше схожим на плач, і Барон Мирча промовив слова згоди:

- Я беру її чесно, перед людьми і Богом.

Мальвіна відчула, як тепла пухка рука барона міцно стискає її тонке зап’ястя, відчула на собі його липкий погляд, уявила, що буде потім, коли вони двоє підуть у весільне шатро, аби довершити обряд, і раптом різко смикнулася.

 Червона стрічка злетіла з рук, впала просто у вогонь.

Перш ніж хтось устиг зрозуміти, що сталося, наречена щодуху кинулася бігти в темряву.

За її спиною здійнявся крик.