Розділ 4.

Розділ 4.

Вони обоє були ліниві. Але Зоран хоча б інколи наймався на роботу, плів гарні кошики з лози й вигідно продавав їх на базарі, принагідно цуплячи заразом щось потрібне для дому – глечика, шматок ряднини, кавалок сиру, масла, іноді – яєць, хустину, моток ниток, чийсь напівпорожній гаманець. Явка ж відколи народила – виходила до міста хіба що у супроводі старих циганок й дитину носила із собою.

Та й ворожила вона невдало. Почувши одного разу похмурі пророцтва, жінки її потім сахались. А якось і взагалі майже не відібрали дитину.

- Погляньте, це геть не циганча, - показуючи на Мальвіну, заверещала червонопика товстуля. – Ти точно її десь вкрала!

-  Йди геть, щезни, відьмо, - гаркнула у відповідь Явка.

- На поміч! Циганка викрала дитину!

На крик товстулі усі почали зглядатися, хтось почав кликати міського стражника, і їй, аби не втрапити в халепу, довелося щодуху втікати.

- Могли б відібрати дитину, - скаржилася Ява чоловікові. – А все через тебе.

- У чому моя вина?

- Бо вона схожа на твою бабу.

- Мальвіна має білу шкіру та зелені очі, але ж волосся чорне, та й замазура, не краща від тебе.

- Ти теж давно вмивався!

- Явко, ти жінка, і хоча б колись вмивала чи розчісувала дитину. І як через той бруд видно, що вона біла?

Мальвіна рано навчилася ходити, уважно прислухалася до того, про що говорять батьки. А ще вона втікала увечері до табору, любила слухати розмови і разом з усіма співала пісні. Як стала старша - танцювала. Усі казали: ця дівчина немов вогонь.

 Зоран так і не спромігся побудувати нову хатину, але коли народилася донька, продовбав у стіні отвір, викопав яму-напівземлянку, укріпив її глиною й зачепив вхід тканиною – Мальвіна мала хоч і крихітні, але свої «покої».

 За постіль їй слугував солом’яний тюфяк, кинутий просто на земляній долівці, вкривалася старим рядном; ні пристойної ковдри, ні подушки. Одяг дівчинка доношувала за Явкою і не підозрювала про свою особливу красу.

Коли ж Мальвіні виповнилося дванадцять, Зоран вирішив віддати її заміж.

- Жінко, ось тобі кілька монет, піди на базар та справ доньці обновки.

- З якого дива? – хапаючи у жменю гроші, Ява посоловіло повела очима, прикидаючи, на що вона їх потратить. – Це я потребую новий корсаж, нижню лляну спідницю та стрічки. Мальвіні всього досить.

- Віддай гроші сюди! – п’яно вирячивши очі, Зоран кинувся на жінку, і вони почали борюкатися, качаючись по підлозі.

- Це моє!!! – вищала Явка, однією рукою стискаючи гроші, іншою шкрябаючи його обличчя.

- Дурна! Дурна жінко! Будуть у тебе гроші, багато грошей, але на ці треба купити гарний одяг Мальвіні.

- Колись їй купить чоловік!

- Тож я про це!

- Що? Про що це ти кажеш? – захекана, Явка розтисла пальці – гроші упали у пелену.

- Шалена відьма! От ти хто! – Зоран послинив пальця й змастив роздерту щоку. – Я не встиг тобі сказати, як ти кинулася мені із пазурами в очі.

- Давай, говори вже, що ти замислив.

- Один дуже заможний, до того ж шанований в громаді чоловік вже другий рік як вдівець.

- І що мені до того вдівця?

- Він має дорослих дітей, але троє молодших ще потребують живої матері.

-  То звісно, що потребують. Але до чого тут Мальвіна?

- Але нашій доньці уже дванадцять років, і за нашими законами вона - дівчина на виданні.

- Ну так… я й сама вийшла заміж у чотирнадцять… Але не хочу, аби моя дитина зазнала того ж, що й я. Мальвіна ще дуже юна для заміжжя, а ще й коли там уже є дорослі діти. Ні, хай він який багатий, той чоловік… А хто він, власне такий?

- Наш Барон Мірча.

- Оце так!

- Барон Мірча – багатий і впливовий чоловік, він дасть за нашою донькою гарний викуп, влаштує гучне весілля… – Зоран страшно витріщив очі, показуючи пальцем на рядно, що відділяло загальну кімнату від комірчини доньки.

- … і ми нарешті виліземо зі злиднів… - криво посміхаючись, зітхнула Ява.

- … але тільки якщо породичаємося з бароном.

На якусь мить у хижці запанувала тиша. Явка спритно зібрала у жменю гроші, поправила скуйовджене волосся.

- А чи ж захоче Барон Мірча узяти за дружини нашу доньку? – вона спитала це дуже тихо, майже самими губами.

- У тім-то й справа, - Зоран теж стишився й присів. - Сьогодні ми їздили до міста, барон купував борошно й овес для коней, я допомагав йому носити мішки. І от, між тим, між сим, він запитав, скільки років нашій доньці, чи вже є ознаки того, що вона може віддаватися.

- Спитав, та й усе?

- Усе. А що ще потрібно?

- І що ти йому відповів.

- Сказав, що запитаю про те у тебе, бо це ваші жіночі справи.

- Дурень! Справжній дурень! Потрібно було казати, що вона вже рік, як дозріла, й тепер на виданні.

- То я скажу.

- А що як барон до того часу знайде когось іншого?

- Кого він знайде? Та й наша Мальвіна така красуня, якої пошукати. Ти бачила ще десь таку красу?

- Так, на щастя, у нас є лише краса нашої доньки. І якщо барон оголосить про свій намір, ми маємо відразу ж погодитися на весілля.

- Тому я й дав тобі ці гроші, аби ти гарно прибрала Мальвіну, щоб було видно, що вона дівка на виданні й впадала в око, щоб кожен захотів узяти її за дружину, не тільки Барон Мірча, щоб він дав нам за неї багатий викуп, і тоді, нарешті…

При цих словах хитнулася завіса й у кімнату вскочила Мальвіна.

- Я чула все, про що ви тут говорили! –  зазвичай бліде обличчя дівчинки тепер укрилося рожевими плямами, великі смарагдові очі палали, чорні, як стріли, брови, гнівливо зсунулися на переніссі, пухкі червоні губи були злегка відкриті, між ними хижо зблиснули білі гострі зуби.

- І що, ти рада своєму щастю? – улесливо підійшов до доньки Зоран, наче поправив, насправді накрутив на руку довге пасмо смолянисто-чорного волосся, загрозливо поглянув у очі.