Розділ 1.

Розділ 1.

Зоран і Ява рахувалися відлюдьками – хоча й жили у таборі, як решта циган, але їхня хижка-напівземлянка тулилася далеко від решти халуп, аж за ровом.

- Жінко, а ти таки проклята; не подаруєш мені дитину і цього разу? – гарчав Зоран, коли бачив на жінчиній спідній спідниці висхлу кров. – Від нашого весілля минуло десять років!

- Іди ти! - плювалась Ява і, хвацько закручуючи волосся в тугий вузол, самовдоволено розтягувала вуста. Вона не хотіла вагітніти й робила все для того, аби це сталося якомога пізніше: Явка бачила, як її мати сконала пологами, до цих пір в її вухах стояв той моторошний вереск, який і людським назвати не можна. Та й її чоловік, мабуть, буде лінивим.

 А красу вона мала, мала гарне здоров’я, жіночі силу, і знала собі ціну – не один циган скрипів зубами, коли вона проходила близько, із шумом втягував носом повітря, неначе дикий пес.

- Піду до лісу по нові лози, ти аби із хати ні ногою! Тямиш мені? А то… - до того ж був ревнивим до сказу, і це дратувало найбільше, хоча й розбурхувало пристрасть.

- А то що? – примхливо скрививши чітко окреслені вуста, Явка хижо вищирила до чоловіка міцні білі зуби, її смаглява, аж чорна рука вперлася у бік, сорочка на грудях розхристалася, на шиї зблиснуло намисто. – І що ти мені зробиш? Га? Кажи! – вона рішуче зробила крок уперед, люто стукнула каблуком по земляній долівці, аж видовбала ямку.

- Якщо побачу тебе у таборі…

- Побачиш! – іще один крок вперед, важке чорне волосся впало й розлилося смолою по грудях.

У Зорана потемніло в очах.

- То що, не йти по лозу? – його голос зірвався на вереск, але він пішов на неї.

- Грошей у хаті нема! – руки Явки лягли на стегна, якими вона ледь помітно хитнула, так що Зоран аж застогнав. – Маєш іти. Або… або що хочеш роби! Мені потрібна нова спідниця. Поглянь, друга уся подерлася на шмаття, я вже не кажу про спідню, -  Явка заголилася, безсоромно виставивши на позір довгі стрункі ноги і низ живота.

- Жінко, ти доведеш мене до сказу, - загарчав Зоран, кинув із рук мотуззя, налетів на Явку і повалив її просто на мішок із свіжим сіном, яке досі стояло в кутку, чекаючи своєї черги колись стати новим матрацом.

- Ахаха! – сміялась Явка, знавісніло відбиваючись від чоловіка та, врешті піддалась.

Якусь хвилину потім вони мовчки лежали в ніжних обіймах, Зоран шепотім їй на вухо зізнання у коханні – які ніколи справжній циган нізащо в світі не скаже своїй жінці. Але ж вони самі й ніхто їх тут не почує. Та й Явка на те заслуговувала своєю красою. 

- То що, народиш мені дитину? – як завжди, закінчував Зоран, утримуючись в її тілі якомога надовше.

- Як бог дасть, то народжу, - примирливо муркотіла Явка, а сама вже подумки летіла думками до зілля, яке завжди стояло напоготові у виїмці над дверима, в щербатому слоїку, заткнутому шишкою -  зілля від небажаної вагітності.

Коли Зоран нарешті пішов із дому, вона швидко вхопила слоїка, вибігла надвір, підняла усі свої п’ять спідниць і сіла на траві; потім вилляла зелено-чорне зілля собі в долоню й спробувала якнайглибше пірнути пальцями у лоно. Коли їй те вдалося, Явка поволі видихнула, пробурмотіла коротке заклинання й тільки тоді підвелася. Поряд з’явилися три шолудиві худющі пси, один заскавучав.

-  Іржик, про їжу благай у свого господаря. Гей-цо! Біжіть за ним. Може, щось і вполюєте.

Почувши команду, собаки із гавкотом та скавчанням побігли в ліс. Явка пішла до хати, розламала навпіл свіжу хлібину, яку ще вранці принесла їй баба Герка, зручно вмостилася на мішку з соломою і почала їсти, мрійливо розглядаючи важку зелену оксамитову портьєру із золотими китицями, яку колись Зорану пощастило поцупити просто напередодні їхнього весілля. І тепер це була найкраща оздоба у їх убогім житлі.

Що ж, вони обоє були ліниві. Таке буває.