Розділ 8 Рожеві окуляри

Евері

Ранок зустрів мене незвичною тишею у будинку. А ще – хорошим самопочуттям. Невже напій Стіва дійсно такий цілющий?

Я навіть трохи пошкодувала, що він подіяв так швидко. Бо я ж таки сподівалася, що Сем хоча б тиждень прибиратиме у своїй кімнаті. Але не судилося.

Дивно... Сем довіряв Стівену так, ніби знав його все життя. А я й досі почувалася поряд із ним ніяково. Не могла нічого з собою вдіяти.

Привела себе до ладу і вийшла на кухню.

Вона мене зустріла ідеальним порядком. Дивно, адже учора тут Стів готував разом з Семом. Я очікувала щонайменше гору немитого посуду. Але кухня сяяла чистотою. Лише на столі лежала записка.

«Вибач за вторгнення. Сподіваюся тобі вже краще. Стів».

Лише два короткі речення. Без зайвих слів. Але чомусь саме вони зігріли мене більше, ніж мали б.

– Евері, ти що тільки встала? – невдоволено запитав чоловік, з’явившись у дверях кухні.

Я швидко зім’яла записку в руці. Не варто йому знати про неї. Та й про прихід Стіва теж.

– Артуре? Ти ж казав повернешся лише завтра? – здивувалася я.

– Плани змінилися.

Я розгублено вивчала чоловіка. Артур ніколи не змінював планів без вагомої причини. Якщо він повернувся раніше – значить сталося щось справді серйозне.

Але сьогодні мене це не пройняло як раніше. Дивно. Ніби щось змінилося. Вдивлялася в чоловіка намагаючись зрозуміти, що саме змінилося. Але все було марно.

– Сподіваюся, у цьому домі є що поїсти? – запитав він.

Їсти… Ох, у нас же холодильник пустий. Я учора мала йти до супермаркету, але почувалася геть кепсько. Не знаю, що б я робила аби не Стів.

– Я зараз приготую омлет, – спохватилася я.

 Відчинила холодильник... і завмерла: це явно справа Стівена. Учора він був майже порожній. А тепер полиці акуратно заповнювали продукти.

– Знову витратила гроші на фрукти, – дорікнув Артур, заглянувши через плече.

Я здригнулася, навіть не помітила, як близько він підійшов. Всередині щось шкрябонуло. Незвична для мене реакція на слова чоловіка. І я вперше за сім років відчула обурення, яке миттю виплеснула на Артура.

– Сему потрібні вітаміни. І мені теж. Я щойно піднялася після хвороби.

– Але ж вилікувалася, то в чому проблема? – не розумів моїх претензій чоловік.

Вилікувалася? Та якби не те зілля Стівена, я б ще тиждень валялася у ліжку, і хтозна чим би це закінчилося. Я міцніше стиснула губи. Про Стівена Артур не повинен дізнатися.

– Проблема в тому, що ти лишив мене хвору саму з дитиною.

– У мене були справи. Якщо ти ще пам’ятаєш, то я забезпечую нашу родину.

– Забезпечуєш? – гірко усміхнулася я. – Тоді дай мені гроші, щоб у цьому домі було що їсти.

Не розуміла, де в мені взялася ця сміливість. Ніби після цієї хвороби в мені щось змінилося. А може справа була не в хворобі?

Я раптом почала дивитися на власне життя зовсім інакше. На Артура. На наш шлюб. На всі ті правила й обмеження, які ще зовсім недавно сприймала як щось природне.

Сім років...

Чи можна ще щось змінити? Чи настав час поставити крапку? Ту крапку про яку я навіть ніколи не замислювалася.

Ці думки лякали мене. Бо ще кілька днів тому їх просто не було. А зараз…

Чому я взагалі з ним? Між нами ніколи не було кохання. Я ніколи не любила Артура. А він… Він був маніакально одержимий мною.

Це ж я запропонувала йому одружитися. На моїх умовах. Тоді я вже носила під серцем Сема й розуміла, що повинна якнайшвидше залишити Калгарі. Ні. Я не просто хотіла поїхати. Я тікала. Тікала від тої правди, яка відкрилася мені надто раптово.

Артур погодився. Але натомість висунув власні умови. Ми уклали шлюбний договір, і кожен залишився при своєму. Я не сперечалася. Він прийняв мене разом із чужою дитиною й пообіцяв забезпечувати нас.

Перші роки мені здавалося, що все складається правильно. Артур іноді бурчав, що після народження Сема я стала менше приділяти йому уваги, але це здавалося дрібницями. Поступово ми призвичаїлися жити втрьох.

Та згодом все почало змінюватися. Артур дедалі більше контролював кожну мою витрату. Почав кричати на мене, на Сема. Все частіше нагадував, що Сем йому не рідний.

Чому ж я раніше про це все не задумувалася? Можливо потрібно було при перших змінах у поведінці Артура, подумати, що щось не так? Але у мене навіть думок таких не було. Чому? Чому я не захистила свого сина? Невже мені знадобилося сім років, щоб нарешті побачити правду?

– Ти тільки те й робиш, що витрачаєш, – дорікнув Артур, і недбало кинув на стіл ще кілька купюр. – До речі, Евері. Де браслет, що я тобі подарував? Чому ти його зняла?

Його погляд миттєво зупинився на моєму зап’ясті, де я вже сім років носила браслет. Я навіть у душі його не знімала. А зараз його не було. Я знала чому, але що сказати чоловіку?