Таємниця фатальної ночі

Розділ 6 Хвороба

Стівен

Я вже просто не знаходив собі місця у відділку. П’ять днів. П’ять днів я її не бачив – і це було забагато. Я не міг ні на чому зосередитися. Все валилося з рук. Потрібно було закінчувати це все якнайшвидше, та я не хотів, щоб Евері втягнуло у це ще глибше. І водночас розумів – сказати їй правду я не можу.

Вона й так постійно жила у страху. Невже цей Колвелл встиг її настільки залякати? Покидьок… Він ще пошкодує, що повернувся до Калгарі. Клянуся, він заплатить за кожен день, який у мене вкрав.

Я піднявся і вийшов з кабінету.

– Верноне, я на сьогодні закінчив, – повідомив черговому.

– Так швидко, шефе? – здивувався він поглянувши на годинник.

– Так. Інколи потрібно відпочивати.

– Радий чути, що ви взялися за розум, шефе.

Сів у машину й завів двигун. Куди їхати? Відповідь була очевидна – до неї. У голові була тільки Евері. Після зустрічі з нею я ніби втратив здатність думати холодно й раціонально. Лише зараз усвідомив, наскільки порожніми були ці роки. Як я страждав, а біль заглушав роботою.

І ось вона була тут. І... зовсім мене не пам’ятала. Як таке можливо?

Я припаркувався біля школи Сема. Уроки вже закінчилися. Вона мала прийти за ним.

– Привіт малий, – гукнув я, і він одразу підбіг. – Тебе мама забирає?

– Привіт. Ні, вона захворіла.

– Що з нею?

– Температура висока. А більше я не знаю. Вона сказала не заходити, щоб я не заразився.

– Правильно зробила. Тобі не можна школу пропускати. Нехай Артур про неї подбає, – промовив ледве не скрегочучи зубами, настільки важко далися мені ці слова.

– Артур поїхав у справах на декілька днів.

– Поїхав? І лишив вас самих?

– Так. Повернеться за два дні.

– Сідай, – я відкрив дверцята і запросив малого всередину. Він без зайвих питань зайняв місце на задньому сидінні. – Поїхали лікувати твою маму.

По дорозі ми заїхали до аптеки та супермаркету. Скупили усе, що могло знадобитися. І ще – те, що точно мало їй допомогти.

У мене був один рецепт, який мав швидко поставити Евері на ноги. Принаймні, я сподівався, що на неї він подіє правильно.

З пакетами у руках я стояв перед її дверима, а Сем тиснув на дзвінок. У будинку панувала тиша. Але Сем терпляче чекав. І тоді в глибині будинку я почув кроки. Легкі. Обережні. Двері відчинилися. Вона стояла на порозі – бліда, виснажена… і злякана.

– Стівене? Що ви тут робите? – прошепотіла вона.

– Мамо, ми будемо тебе лікувати, – заявив Сем.

– Мені вже краще, нічого не треба, – вперто прошепотіла Евері.

Ага, «краще». Бачив я, як горіли її очі від температури і як вона куталася в кофту.

– Я лише переконаюся, що з тобою все гаразд і піду, – сказав і пройшов усередину.

Вдихнув її запах. Абрикос. Стиглий помаранчевий абрикос, що нагадував про літо. Він їй пасував. І як я міг стільки років жити без цього? Я не жив. Просто існував. Думав що все минулося, просто ще не знайшов свою пару, а виявилося – знайшов.

Евері мовчки йшла за мною, на відміну від Сема, який щось постійно розповідав.

– Мамо, у Стіва є родинний рецепт, який швидко допоможе тобі одужати.

– Синку, так не буває.

– Тут я з тобою не погоджуся, – заперечив їй.

– Мамо, якщо рецепт Стіва не допоможе тобі, я обіцяю тиждень прибирати у своїй кімнаті! – заявив малий, а у мене стало тепло на душі, від його віри у мене.

– Гаразд, – погодилася Евері. – Заради цього я вип’ю ваші «ліки».

– Домовилися. Сем, проведи маму відпочити, – доручив малому.

Вони вийшли з кухні, і я залишився один. Розпакував пакети і почав готувати.

Для мене це звична справа, адже живу я один.

– Мама спить, – доповів Сем повернувшись. – А що ти робиш?

– Готую суп на обід та «ліки» для мами.

– Я думав це не чоловіча справа.

– Чому?

– Артур не готує. Лише мама, – пояснив він.

– Це не про чоловіче чи жіноче. Це про турботу, – я зробив паузу. – Мама піклується про тебе. Ти теж можеш подбати про неї.

– Але я не вмію...

– Це легко, я навчу.