Розділ 4 Фінансові проблеми

Евері

– Евері, як ти це поясниш? – розлючений Артур зустрів нас у вітальні. – Семюелю, йди до своєї кімнати.

Сем мовчки ковзнув повз нас і швидко зник на другому поверсі.

– Артуре, Сем заблукав у лісі. Я звернулася до поліції і вони допомогли його знайти, – пояснила я.

– Семюель повинен навчитися відповідати за свої вчинки!

– Він дитина! Ти надто багато вимагаєш від нього!

– Ні! Це ти надто багато йому дозволяєш! Якщо бігатимеш до поліції через кожну його витівку, він ніколи не подорослішає.

– Це була не витівка. Сем ще не призвичаївся до Калгарі. Йому важко. Тут у нього немає ні друзів, ні знайомих. Він не хотів сюди переїжджати. І я теж. Навіщо було так поспішати?

– Я вже казав: мені запропонували роботу.

– Чим тебе не влаштовувала попередня? У Каліфорнії ж усе було добре, – не стрималася я.

– Не було! – раптом вигукнув Артур. – Бізнес прогорів. Тому ми з Арен вирішили відновити його тут.

Я завмерла від такої відвертості. Артур ніколи не говорив про свій бізнес. Це була його царина, до якої він мене не підпускав. Навіть у шлюбному договорі це прописав. Артур забезпечував сім’ю, але натомість вимагав звіту про кожну витрату.

– Але ми прожили у Каліфорнії сім років! Чому повернулися саме зараз?

Артур провів долонею по обличчю, ніби раптом відчув страшенну втому.

– Просто декому мій бізнес став поперек горла.

Я насупилася. Арен теж повернулася до Калгарі?

Сім років тому, одразу після одруження ми переїхали до Каліфорнії, а вже за кілька місяців Арен теж перебралася туди. Тепер ми повернулися до Калгарі – і вона також. Звісно, я розуміла, що надійних людей, а тим паче партнерів знайти непросто. Але щоб отак переїжджати між двома країнами... Для мене це було геть не зрозуміло.

– Не розумію. У Калгарі ти нічого не маєш!

– Мав і досі маю головне – зв’язки. Відновлю їх, а там і бізнес піде.

– Чому ти нічого мені не розповідав? Ми могли б разом щось придумати.

– Це не твоя справа, Евері, – Артур похитав головою. – Займися будинком.

– Я б могла піти працювати.

– Я навіть чути про це не хочу, – він різко звів на мене погляд. – Більше ніколи не піднімай цю тему.

Я лише стиснула міцніше губи.

– Завтра потрібно купити продукти й зібрати Сема до школи.

– Як же все це не вчасно, – пробурмотів Артур. Він дістав гаманець, поклав на стіл кілька купюр і рушив до кабінету. – Добраніч, Евері.

Я тремтячими руками взяла гроші і замерла. Цього не вистачить на все!

– Артуре, – гукнула чоловіка.

Він невдоволено озирнувся.

– Потрібно купити продукти, одяг і все необхідне до школи. Цих грошей не вистачить.

– Тоді навчися економити, Евері, – він зачинив за собою двері кабінету.

Економити... Та я лише цим і займалася всі ці роки. Попри те, що грошей у Артура вистачало, він завжди критикував мої витрати, і вимагав звіту за кожен долар. Жодних спонтанних покупок. Жодної фінансової свободи. Лише постійний контроль.

Згодом я звикла до цього. А можливо просто змирилася. Зрештою, я сама пристала на його умови, тому не мала права жалітися.

Та зараз мене охопив справжній розпач. Через поспішний переїзд ми взяли лише найнеобхідніше. Каліфорнійський гардероб зовсім не підходив для канадської осені, не кажучи вже про зиму. Потрібно було купити теплі речі. А ще – зібрати Сема до школи.

Я просиділа у вітальні до пізньої ночі, знову й знову перераховуючи гроші й намагаючись зрозуміти, від чого можна відмовитися.

– Евері, скільки ти збираєшся тут сидіти? – почувся голос Артура.

– Я розумію, що зараз у нас непростий період. Але цих грошей справді не вистачить. Треба купити продукти, зібрати Сема до школи, придбати хоча б найнеобхідніший теплий одяг. Тут не походиш у легкому вбранні, як у Каліфорнії. Я могла хоча б тимчасово піти працювати.

– Ні, – лише одне слово.

Я втомлено провела рукою по обличчю.

– Ми домовлялися.

Я добре пам’ятала про нашу домовленість. Але гадала, що він змінить свою думку з огляду на обставини…

– Евері, – Артур сів поруч зі мною. – Справи скоро налагодяться. Потрібно трохи почекати.

Він обійняв мене і я втомлено схилила голову йому на плече.

– Але Семюеля до школи потрібно зібрати, – чоловік знову дістав гаманець і поклав на стіл ще декілька купюр.

– Дякую, – тихо мовила я.

– Ви не повинні страждати через проблеми у бізнесі, – заявив Артур. – Відзвітуєш за витрати.

Я лише кивнула.

– Ходімо спати.