Розділ 3 Пошуки Сема

Евері

– Шефе, тут усе й так зрозуміло. Посварилася з сином і він утік з дому. Повернеться, – сказав черговий.

– Але ми не сварилися! – миттю заперечила я.

– А що трапилося? – запитав чоловік уже в мене.

Від його уважного погляду мені ставало не по собі.

Але я все ж почала пояснювати:

– Ми сьогодні приїхали до Калгарі. І мій син зник. Він вийшов на вулицю і не повернувся.

– Он як. Проходьте до мого кабінету. Там спокійно все уточнимо.

Я кинула погляд на чергового. Той невдоволено похитав головою.

– Шефе, ви і так давно мали бути вдома...

– Верноне, ми тут саме для цього! – відрізав він і жестом запросив мене йти за ним.

Коридор, ліфт і підйом на останній поверх. Все це лише частково лишилося у моїй пам’яті.

– Проходьте, – сказав він, відчиняючи двері.

Кабінет був просторий і холодний. Сірі стіни, мінімум речей, строгий порядок. Панорамне вікно виходило на внутрішній двір, а далі – на миготливі вогні злітно-посадкової смуги.

У глибині кімнати – карта, робочий стіл і три прапори: Канади, Альберти та поліції Калгарі.

Тепер я точно зрозуміла, що це не звичайний офіцер. І що я зайшла значно далі ніж планувала.

Мене вже не лякало ані те, ким міг бути цей чоловік, ані те, що від нього віє небезпекою. Зараз я готова на все, аби лишень знайшли Сема.

– То що трапилося…

– … Евері, – відповіла я, сідаючи на диван.

– Я Стівен. То що трапилося, Евері?

Його погляд не відпускав мене ні на мить.

– Ми сьогодні приїхали до Калгарі. Я була заклопотана переїздом і не одразу помітила відсутність Сема.

– Скільки йому років?

– Шість.

– Шість, – повторив він, а сам вже набрав чийсь номер на телефоні. – Вейсе, терміново організовуй пошукову групу. Підіймай усіх наших. Деталі при зустрічі.

Цей його дзвінок неабияк заспокоїв мене. Він не поставив під сумнів мої слова, в одразу почав діяти. І тепер сам Стівен вже не здавався мені настільки небезпечним, як одразу. Але воно й не дивно, я завжди була боягузкою. Завжди боялася усіх і усього.

– Евері, у тебе є фото Сема? – я була настільки розгубленою, що навіть не помітила, як він перейшов на «ти». Чи «ви» навіть не звучало з його уст?

– Так, у телефоні, – швидко розблокувала телефон і відкрила галерею.

Тут лише фото Сема. Стівен схилився наді мною, щоб зазирнути у телефон. Надто близько. Від нього йшли хвилі тепла та упевненості. Усього того, чого мені так не вистачало зараз. А ще аромат дорогих парфумів... усе це збивало з думки.

– Ось, останнє, – показала йому.

– Перекинь на цей номер, – вказав Стівен і надиктував номер. Швидко виконала все. – І ще щось з його речей, для пошуку, – додав він.

– Що?

– Для собак, – пояснив. – Щоб вони вловили запах.

Відкрила сумку і розгублено зазирнула до неї. Але перед очима ніби пелена. Я нічого не бачила.

– Евері, я його знайду, – пообіцяв він і протягнув мені хустинку.

А я лише після цього усвідомила, що пелена, то сльози, які вже текли по щоках.

– Гадаю, що машинка належить Сему, – відмітив Стівен, який зазирнув до сумки. – Дозволиш?

– Так, – кивнула йому з вдячністю.

– Евері, дочекайся мене тут, – він забрав машинку і вийшов з кабінету, лишивши мене одну.

Час тягнувся неймовірно довго. Я місця собі не знаходила. Двічі заходила секретарка – спершу з чаєм і печивом, потім із запитанням чи мені щось потрібно.

Але мені нічого не було потрібно. Лише одне – знайти Сема.

Чай охолов, я до нього навіть не торкнулася. Мені було не до того. Щойно в голову закрадалася думка, що Сем десь там один… мене миттю накривала паніка. І я ледве стримувала її.

Коли двері відчинилися черговий раз, я подумала, що це знову секретарка. Але на порозі стояв Сем, а за ним височіла фігура Стівена.

– Семе! – я кинулася до сина й впала перед ним на коліна обмацуючи його, перевіряючи, що він цілий. Навіть не помітила, як по щоках знову потекли сльози.

– Мамо, зі мною все добре, – син намагався вивернутися з моїх обіймів, але я не готова була його відпустити.

– Більше так не роби... Я так злякалася... – обійняла його.

– Пробач.

Я підняла погляд на Стівена.

– Дякую вам... Не знаю, що б я робила аби…

– Сем заблукав у лісі, – спокійно сказав Стівен. – Але вже все гаразд. Так, Семе?

– Так, мамо.

Я відпустила сина хоча все ще тремтіла. Потроху приходило усвідомлення: він тут. Він живий.