Розділ 2 Повернення до Калгарі

Два місяці тому

Евері

– Артуре, я ніде не можу знайти Сема! – вигукнула я до чоловіка.

Весь день я провела серед коробок з речами, і лише надвечір збагнула, що давно не бачила сина.

– Знайдеться. Що з ним станеться? – відмахнувся чоловік, навіть не глипнувши в мій бік.

«Що станеться?» Я сподівалася, що нічого. Але ми лише сьогодні переїхали, і Сем тут ще нікого не знав. До того ж він від самого початку був категорично проти переїзду.

Сем народився і виріс у Штатах. У Каліфорнії залишилися всі його друзі, тому жодні наші пояснення не допомагали. Для нього цей переїзд став справжнім стресом. Проміняти сонячні Штати на зимову Канаду. Що й казати, я й сама нізащо б не покинула Каліфорнію. Для мене сонце і тепло виявилися найбільшим скарбом за останні роки.

Але Артуру запропонували хорошу роботу в Калгарі, і я поступилася чоловікові. Усі фінансові рішення в нашій сім’ї завжди залишалися за ним. До того ж, Калгарі – не чуже для мене місто. Саме звідси ми виїхали сім років тому, ще до народження Сема. Тепер я просто повернулася туди, де не мала нікого й нічого.

Артур переконував, що краще зробити це саме зараз, поки Сем ще не пішов до школи. Йому було байдуже, що до початку навчального року було лише три дні і часу геть обмаль але... Логіка в цьому була.

Та зараз мене турбувало лише одне: куди міг подітися Сем?

– Семе! – я знову обійшла будинок.

Він був великий і просторий. Будинок Артура. Він так і не продав його, з тих пір як ми переїхали до Каліфорнії. Ніби знав, що він нам ще знадобиться. Але це й на краще. Тут вистачало місця для нас трьох, а ще було велике подвір’я.

Я перевірила кімнату за кімнатою, але сина ніде не було. Лишилася кухня, підвал та… Погляд вихопив відчинені двері на вулицю і тривога в грудях стиснулася сильніше. Я вийшла надвір. Подвір’я було порожнє. Сема не було.

Будинок стояв на околиці. Далі починався густий ліс. Вітер шелестів у кронах дерев, і від цього звуку мені стало не по собі. Я ще з дитинства боялася цього місця – тоді діти розповідали історії про перевертнів, що блукали серед дерев. Я знала, що вони жили серед нас, але це знання не робило мене сміливішою. Саме це і стало однією з причин, чому я сім років тому поїхала з Канади.

– Артуре! Сем пішов з дому! – вигукнула я, повернувшись у будинок.

– Побігає і повернеться.

– Але ж він нічого тут не знає і вже темніє!

– То скоріше повернеться, – відрізав він. – Евері, ти надто його опікаєш. Він не хотів переїжджати до Калгарі – ось і показує характер.

– Але ж… – хотіла заперечити, але зрозуміла, що це марно. – Давай пошукаємо його разом, – з надією запропонувала я.

– Не заважай мені. Займися краще речами.

Речами… Вони зараз здавалися найнепотрібнішою річчю у світі. Ми встигли зібрати лише необхідний мінімум. Артур запевняв, що решту купимо на місці.

– Підвал замкнений. Ти не знаєш де ключ? Потрібно знести туди коробки, – згадала я.

– Ключа я ще не знайшов, – досить різко відповів чоловік. – Лиши їх в коморі.

Вийшла з кабінету і пішла на кухню. Тут було лише кілька коробок: трохи тарілок, улюблена чашка Сема, і ще деякі дрібниці. Я взялася розкладати все по місцях, але мої думки були не тут. Вони були з ним.

Не вірила я, що він вирішив утекти навмисно. Сем не такий. Ні! Артур не розуміє. Йому легко так казати – Сем не його рідний син. Він завжди відносився до нього трохи відсторонено, занадто строго. А я – мати. І я відчувала як тривога стискає мене зсередини. Сему лише шість. Він не настільки дорослий, як думає Артур.

Я зібралася, й тихо, щоб не почув чоловік, вийшла з будинку. Надворі вже стемніло, і тривога ще більше підійнялася всередині. Темний ліс нависав над дорогою, і від одного погляду на нього всередині все холонуло. А якщо Сем пішов туди? Серце стиснулося від тривоги. Я ходила вулицями і гукала Сема. Марно. Його ніде не було. Як і людей на вулицях, у яких можна було б хоч щось розпитати. Я почала втрачати надію. Він не міг просто так зникнути. Щось сталося.

Я знайшла адресу найближчого відділку поліції і пішла туди. Це була єдина надія, що у мене лишилася.

Будівля постала переді мною – велика і сучасна, з панорамними вікнами, що світилися теплим світлом у темряві. Табличка на вході повідомляла: «Головне управління поліції Калгарі «Вествіндс».

Я на мить розгубилася перед входом, але двері вже відкрилися і я пройшла в середину. Тут було тихо. Лише за стійкою реєстрації стояв чоловік у формі.

– Вітаю. У якій ви справі? – запитав він.

– Мій син загубився, – розгублено відповіла йому.

– Втік з дому? Посварилися? – він знизав плечима. – Заспокоїться й повернеться. Мабуть, десь у друзів перечікує.

– У нього немає тут друзів. Ми лише сьогодні приїхали до Калгарі. І йому лише шість!

– Верноне, я нарешті завершив справи, – пролунав чоловічий голос і я різко повернула голову.

У хол увійшов високий чоловік. Впевнений, спокійний і... небезпечний. Це відчувалося в усьому: в його погляді, в поставі і в кожному русі. Мені захотілося сховатися і не показуватися йому на очі. Але ховатися не було куди. Та й прийшла я сюди з конкретною метою.