Розділ 1 Закінчення відпочинку

Евері

Оце так повернення. Коли ми відлітали до Каліфорнії, ніщо не віщувало зими, а зараз хурделиця лютувала так, ніби за календарем щонайменше грудень, а не кінець жовтня. Контраст із сонячним узбережжям відчувався надто гостро. Завірюха нещадно жбурляла в обличчя сніг, а тонке осіннє пальто зовсім не рятувало від холоду.

Вкотре набрала Артура. «Поза зоною досяжності». Чому він не відповідав? Чому він не зустрів нас? Він же сам купував ці квитки і знав час прибуття нашого рейсу! Невже щось сталося? Я сховалася під накриттям зупинки – хоч якийсь захист від лютої віхоли. Пасажири нашого рейсу давно роз’їхалися. Лишилися тільки ми з Семом. Та йому було байдуже до негоди. Він геть не переймався холодом і захоплено розглядав сніг, який бачив вперше в житті. А я лише міцніше запахнула пальто. Можна було повернутися до термінала, але я боялася, що проґавлю приїзд чоловіка.

– Мамо, то де Артур? – син схвильовано поглядав на мене.

Чоловік не любив, коли Сем називав його на ім’я, але той ніколи не зважав на його невдоволення. Я завжди дивувалася, звідки у шестирічного хлопця таке прагнення до суперництва. Та зараз це було другорядне. Вкотре набрала номер, щоб знову почути механічне: «Абонент поза зоною досяжності».

– Зараз викличу таксі, – запевнила Сема й заходилася шукати службу перевезень. Це виявилося непросто, адже до Канади ми переїхали не так давно, і я ще не встигла призвичаїтися.

Я так поринула в телефон, гарячково переглядаючи служби таксі, що навіть не помітила, як поруч безшумно зупинився розкішний позашляховик.

– Привіт, малий! Застрибуй у салон, – кинув чоловік, що вийшов з авто.

Я заціпеніла. Цей голос я впізнала миттєво. Повільно підвела погляд і не повірила своїм очам. Чому він тут?

– Не варто, я викличу таксі! – вигукнула, миттєво оговтавшись, бо Сем уже крутився біля машини.

– Змерз? – запитав він Сема, цілковито проігнорувавши мій протест.

– Я – ні. А от мамі потрібно зігрітися, – відказав син і пірнув до розкішного авто. Чужого авто!

– Стівене, не хочу вас турбувати. Я викличу таксі, – наполягала на своєму, підійшовши ближче.

Носа торкнувся аромат дорогого парфуму, а тіло огорнули хвилі тепла, що йшли від нього. І це попри те, що він був у легкому осінньому пальті поверх сорочки. Здавалося, хуртовина його зовсім не обходила.

– Навіщо таксі, якщо я вже тут? – чарівно усміхнувся Стів. – І, здається, Евері, ми були на ти, – нагадав він.

Були, але ця ситуація мені зовсім не подобалася, тому я намагалася тримати дистанцію із цим чоловіком.

– Артур не відповідає, – мимоволі почала виправдовуватися.

При згадці його імені Стівен лише міцніше стиснув губи.

– Ти геть змерзла, сідай до авто, – прозвучало так прямо, ніби це був наказ. За інших обставин я б неодмінно заартачилася, але Сем уже сидів у машині. А знаючи характер сина, витягти його звідти не вдалося б ні вмовляннями, ні погрозами. Зрештою, пропозиція Стіва підвезти нас додому вже не здавалася такою поганою.

Стів відчинив дверцята і допоміг мені сісти. Потім швидко закинув наші валізи до багажника і зайняв місце водія.

– Зараз зігрієшся, – кинув він, щось натиснувши на панелі. У салоні майже одразу стало тепліше, і я нарешті перестала тремтіти. Стівен узяв мою крижану долоню. Його дотик був напрочуд гарячим. Такий самий жар я не раз відчувала в долонях Сема, навіть коли надворі холоднішало. А от я була страшенною мерзлячкою.

Стівен обхопив мої руки своїми і почав енергійно їх розтирати. Я завмерла. Лише тепер усвідомила, який це вигляд мало збоку.

– Не треба, – спробувала заперечити, але він наче й не почув.

Навіть Сем, занурений у гру на телефоні, не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Дивно. При Артурі він ніколи не поводився так розслаблено. А він же мій чоловік. А тут...

– Бачиш, уже зігрілася, – усміхнувся Стівен, і авто рушило з місця.

– З Артуром усе гаразд? – запитала я, попри все тривога не відступала. – Він поза зоною.

– Усе з ним гаразд, – коротко відказав він.

Я не розуміла, чому його голос так раптово змінився.

– Це він попросив тебе приїхати?

– Ні. Я сам.

«Сам!»

Отже він знав, коли ми приїжджаємо, і спеціально приїхав за нами. А Артур? Що могло статися, що він забув про наш приїзд? Усе це здавалося надто дивним.

Далі розпитувати я не стала. Було очевидно, що про Артура Стів говорити не хоче. Решту дороги ми їхали мовчки. Тепло поволі розливалося по тілу, а разом із ним відступала й напруга. І саме тоді в пам’яті виринули події того дня, коли я вперше зустрілася зі Стівеном.