Женя
Урок правопису добігає кінця. Я, старанно переписавши вправу з підручника в зошит, ставлю останню крапку в кінці рядка і відкладаю перову ручку. Потім акуратно накладаю промокальну серветку і з докором дивлюсь на Сета. Він не особливо обережний, закриває зошит відразу, навіть не замислюючись про те, що зараз коїться зі списаними чорнильними літерами сторінками.
— Сет, ти нічого не забув? — цікавлюся, вказуючи очима на свій зошит.
— Ой! — плескає долонею по лобі. А через мить недбало змахує рукою. — Гаразд, завтра не забуду.
Хитаю головою. І так щодня. Наша пісня гарна й нова… Але не докоряю. Зрештою, я не вчитель, не вихователь, щоб стежити. А майстер Дугі знову куняє.
Збираю свої речі. Голосно кажу:
— До побачення, майстре!
Сету доведеться відсидіти ще один урок, а я вільна.
Учитель, сіпається. Поправляє пенсне на носі.
— Всього найкращого, леді Еванжеліна! — ледь стримується від позіхання і переводить суворий погляд на Сета.
Той, нервово вовтузиться, переймається, щоб не перевірили вправу, й поспіхом дістає з шухляди наступний підручник. Одними губами шепоче мені «до зустрічі». Киваю у відповідь і виходжу з класної кімнати.
Сьогодні я планувала підібрати собі нову книгу в бібліотеці, вже зі складнішими оповіданнями, можливо, легендами чи народними переказами. Читати щодня у дворі під деревом вже стало звичкою. Дуже часто до мене приєднувався Сет.
Не знаю, як до цього ставився граф. Й хоч фіранка більше не колихалась, але мені все одно здавалося, що він за мною стежить. Всюди ввижався його недовірливий колючий погляд, від якого ставало млосно й незручно. У нутрощах, навіки поселилось відчуття тугого вузла, що сіпався, варто було лиш подумати про Емерея.
Але сьогодні я почуваюся набагато вільніше. Ще зранку мій опікун вирушив у місто у якихось своїх важливих і невідкладних справах. І я до краю можу відчути себе наодинці. Такого відчуття мені неймовірно бракує, просто до нудотного спазму під ребрами.
Навіть у бібліотеці мені щастить. Я відразу знаходжу книгу до душі. Обережно дістаю з полиці "Легенди племені вініконів" і вирушаю у двір на своє звичне місце. До самої вечері збираюсь насолоджуватись читанням та самотою. Навіть після уроків у класі у Сета ще планується заняття з верхової їзди — на відміну від мене, хлопчик зовсім не боїться коней.
Мені теж шалено подобаються ці благородні й красиві тварини. Я із задоволенням годую їх морквою і цукром, але бажання забратися їм на спину і покататися поки не виникає. Краще я в гості приходитиму, здалеку ними милуватися і радіти успіхам Сета.
Зручно розташувавшись, відкриваю першу сторінку із задоволенням вдихаю приємний і такий заспокійливий запах паперу. Ось цікаво — світи різні, а книжки пахнуть однаково. І емоції викликають однакові. Наче частинку дому приносять з собою, пов’язують мене незримою ниточкою з минулим життям.
Трохи подаль гуляє з нянею Гленн. Малюкові вже набагато краще, його щічки знову рум'яні, а погляд ясний і чистий. Він бадьоро бігає по соковитій зеленій траві, заливаючись дзвінким дитячим сміхом. Ілін смішно надувши щоки та розставивши руки, намагається його зловити. Вірніше, вдає, що намагається. І Гленн не може стримати радості, коли жахливе «чудовисько» ледь не вхоплює його за край сорочки, але незграбно промахується. Сміх стає голоснішим. І я мимоволі сама усміхаюсь. Ну до чого ж чарівні діти у Емерея! Хто б міг подумати, що в такого набундюченого індика народяться справжні янголята.
Зітхаю. Опускаю погляд і розгортаю книгу. Але не встигаю прочитати й перший абзац, як чую зляканий вигук.
— І-і-ін! Іїн!
Гленн занадто малий, щоб вимовляти усі звуки. Але емоції краще за слова передають жах. Дитина в паніці, і я, не задумуючись, схоплююсь на ноги. Книга летить кудись в сторону.
Кидаюсь до нього з усіх ніг, ще не розуміючи, що трапилось. Лиш бачу, що Ілін лежить долілиць на землі, а Гленн стоїть на колінах біля неї й торсає її за плече. Проте няня не ворушиться. Це вже не гра. Після такого розпачливого крику ніхто б не стримався, не продовжував вдавати.
— Іїн! Іїн! — крізь сльози знову кличе хлопчик.
Я підбігаю до них й сама падаю на коліна. З полегшенням помічаю ледь помітні спазми грудної клітки. Акуратно перевертаю бідолаху на спину й напружено вглядаюсь в побіліле обличчя.
Дівчина тримається рукою за горло і намагається вдихнути повітря, але їй наче щось заважає. Її очі величезні й нажахані, губи сині. Рот відкритий в німому крику.
Слава Богу, до нас уже біжить один з лакеїв. І як тільки упевнююсь, що мене почують, віддаю наказ привести доктора Ешлі. А поки чекаємо на лікаря, розшнуровую корсаж Ілін, намагаючись полегшити дихання.
— Все буде добре! Все буде гаразд! — шепочу і їй, і Глену, що вже не плаче, лиш зрідка схлипує.
Мені хочеться його підхопити на руки, пригорнути, заспокоїти. Але стримуюсь, зараз мушу допомогти Ілін, а вже потім буду голубити дитину. Поки в моїх силах лиш словами заспокоювати перелякане дитя. І я бормочу якісь нісенітниці, вуркочу з нянею та хлопчиком, та не забуваю швидко розшнуровувати корсет — дідько б побрав ці нескінченні гачки й тугу шнурівку!
А невдовзі до нас підбігає лікар Ешлі. Він м’яко відтісняє мене від Ілін і починає її оглядати.
Коли я розстібнула комір, стає помітна невелика червона цятка на шиї. Її теж помічає доктор Ешлі й тихо лається. Вперше чую від нього такі грубі слова. Від передчуття стискається серце. А лікар притискає долоню до горла Ілін. Мимоволі шкірою повзуть мурашки. Магія досі викликає у мене водночас жах та захоплення.
Через хвилину Ілін уже з хрипким свистом вдихає повітря. Й доктор Ешлі підхоплює дівчину на руки та уривчасто наказує запрягти карету.
Глен знову починає плакати. Беру дитину на руки та притискаю до грудей.
— Тихо-тихо, — шепочу на вушко. — З Ілін все буде гаразд. Док її обов'язково вилікує.