Розділ 10

З наступного дня розпочинається моє кропітке навчання. Тепер на нудьгу не поскаржишся. Дні заповнені різноманітними заняттями, й вільного часу практично не залишається. Не те щоб мене сильно змушували учитись, я сама насичувала кожну вільну хвилину додатковою роботою. Прагнення якомога швидше адаптуватись та отримати доступ до інформації підстьобувало сильніше за будь-який батіг та пряник.

Разом з майстром Дугі ми складаємо мій особливий план навчання. Не знаю, хто йому повідомив про мою проблему — Теодор або лікар — але він дуже трепетно ​​і терпляче ставиться до мене. Та й взагалі цей милий і наївний дідок мені відразу сподобався. Він чимось невловним схожий на нашого завкафедри Миколи Опанасовича й одразу завойовує мою симпатію та довіру. Пояснює все без зверхності та упередження і не дивиться на мене, як на прокажену через хворобу. Легко підбирає підручники, вислуховує побажання та підлаштовується під мої потреби.

З самим навчанням теж все виявляється набагато простіше, ніж я собі уявляла. Можливо залишки пам’яті Еванжеліни допомагають швидко засвоювати науку, або ж мій мозок, що звик до шалених обсягів інформації в університеті, з легкістю сприймає додаткові знання. Це вселяє впевненість та оптимізм.

Букви вініконської мови виглядають як рисочки або геометричні фігури й називаються «огами». Дуже гарні й чіткі, а найголовніше, що їх всього вісімнадцять. Носять вони назви рослин, що починаються на цей самий звук, й легко запам’ятовуються. З цифрами ще простіше. Вони смутно нагадують римські, й будуються за тим самим принципом. Проте п’ятірка, десятка, п’ятдесятка, сотня позначаються іншими символами, відповідно до алфавіту. Загалом, вивчити їх було неважко, а математичні операції я й так знала.

Уже на другому занятті у мене виходило досить-таки непогано розв’язувати приклади та читати дитячі книжки на кшталт “Курочка ряба” чи «Колобок». Саме цих народних казок, звісно, у Вініконії не існує, зате є інші: “Тільда ​​і чарівний горішок”, “Золотий тюлень і жадібна вілланка”, “Червона стрічка”. Деякі перекази були мені не відомі, але зустрічалися і такі, в яких я легко вгадувала знайомі з дитинства сюжети.

Це наштовхувало на думку, що теорія про паралельні Світи й Всесвіти, про переміщення в часі та просторі, про міст Ейнштейна – Розена та квантову нору, таки мають сенс. Просто одного разу наш світ пішов одним шляхом розвитку, а цей зовсім іншим — техно-магічним.

При мені ніхто не кидався фаєрболами, не плювався вогнем, не махав чарівною паличкою. Але я бачила, як запалюються чарівні світильники, лікар за допомогою одного лише дотику визначав наявність перелому або серцеву недостатність, знімав біль або зупиняв кровотечу, а шокова терапія проводилася не за допомогою електрики, а за допомогою магічного імпульсу. Це водночас лякало, але й захоплювало. І впевненість, що я таки якимось чином перемістилась в тіло Еванжеліни росла з дня на день. Мозок відмовлявся вірити в очевидні речі, але десь у глибині душі я вже розуміла — це не експеримент, я не божевільна, і Польчині книги не дитяча фантазія. Адже є таке твердження, що письменники якоюсь мірою пророки.

Сьогодні після уроків ми з Сетом вирішили влаштуватися під великим гіллястим деревом, розстеливши на траві теплий плед. Хлопчик з апетитом уплітає яблуко, а я вголос читаю йому казку про довірливу дівчинку, на ім'я Червона Стрічечка, яка в темному дрімучому лісі необачно вступила в розмову з незнайомим вовком, а не мовчки вирушила до бабусі. Дитя скрупульозно стежить за моїми потугами в читанні й іноді виправляє помилки.

— Бабуню, бабуню, а чому в тебе такі великі очі… — старанно промовляю по складах. Деякі слова вже можу читати бігцем, але коли стомлююсь, темп сповільнюється.

Сет невдоволено супиться.

— Ева, — раптово перебиває, хоча я впевнена, що прочитала речення правильно. — А це правда, що лікар казав?

Відкладаю книгу на коліна й відчуваю, що за грудиною починає неприємно млоїти.

— А що він казав? — дивлюся з обережністю на блискучу від яблучного соку допитливу дитячу моську.

Хлопчик знічується, відводить погляд.

— Він сказав, що ти не пам'ятаєш себе? — бурмоче кудись в сторону. — І вважаєш себе іншою людиною.

Здивовано підіймаю брови, не знаючи, що на це відповісти. З однієї сторони: дитя спитало — йому би правду, а з іншої: його батько не факт, що схвалить мою щирість. Лорд Емерей наче незрима темна тінь — я майже його не бачу, але безпомильно скрізь і всюди відчуваю гнітючу присутність. Наче клеймо запечене гнівним поглядом. Навіть зараз, у цей сповнений умиротворення та спокою момент мимоволі почуваюсь кузькою під мікроскопом, яку вивчають з усіх сторін, спостерігають та ставлять експерименти. Навіть плечима поводжу, щоб скинути це неприємне відчуття.

— Це тобі лікар таке сказав? — підозріло питаю. Відтягую час, щоб зібратись з думками.

Сет миттю червоніє, як варений рак. Малий, вкритий ластовинням ніс зморщується і важко сопить.

— Ну-у-у, не мені… — каже кудись убік.

Ясно... Ну, і що ти поробиш із цим шибеником?

— Підслухав? — докірливо хмурю брови.

Мовчить, лиш сумно зітхає. Але й цього достатньо,  щоб зрозуміти, що правильно вгадала. І я не стримуюсь від несхвального похитування головою. Сета це ніскільки не бентежить, щоки його стають ще червонішими, проте він вперто перепитує:

— То це правда?

Зависаю над відповіддю.

Впертість — риса похвальна. Подобається, що він такий. Проте є й зворотний бік медалі — мені доводиться судомно вигадувати, як би йому відповісти м'якше. Так, щоб не особливо заглиблюватися у подробиці, але й не обманювати. Сподобається чи ні Емерею, та я не збираюсь зраджувати дитячу довіру.

— Частково, — обережно починаю. — Хоча лікар обіцяв, що я з часом

все згадаю.

Дитяче личко несподівано зморщується від гніву.

— Брехня! — сердито запускає недогризок яблука в найближчі кущі.

Розгублено кліпаю. Агресія неочікувана й безпідставна.