Розділ 9

Вже три дні ми живемо в Айвернесі. І за ці три дні зовсім нічого не відбувається. Здебільшого я сиджу у своїй кімнаті, один раз на день виходжу вечеряти в загальну залу й один раз за цей час мені пощастило вибратися на прогулянку. Щоправда, недалеко, від одного мура до іншого. А як тільки наважилась підійти до воріт, чемний, але суворий вартовий заявив, що за межі замку виходити заборонено. Принаймні, мені. Наказ обурив, проте сперечатись не стала, повернулась назад. Та настрій був зіпсований.

В чотирьох стінах я відверто нудьгувала. Ось що раніше робили шляхетні леді? Вишивали, гобелени ткали, читали, музикували. З усього вище перерахованого я люблю тільки читати. Але й тут не щастить. Літери цього світу для мене — дивні безглузді закарлючки. Зізнаюся чесно, я одного разу все ж таки вибралася на розвідку і виявила приголомшливу бібліотеку. Тільки який мені з неї толк…

Нині вже вечір. Ми чинно сидимо за столом і вечеряємо. За звичай нас лише троє: я, лерд Емерей і доктор Ешлі. До слова, граф після того випадку, біля спальні Гленна, до мене не обмовився жодним словом. Я з жахом очікувала нотацій, можливо покарань. Щоразу сіпалась від страху, як тільки чувся стукіт у двері. На першу спільну вечерю йшла, як на ешафот, коліна підгинались, жижки тряслись. Перед очима стояло розгніване обличчя Емерея.

Проте граф мене цілковито ігнорував, наче й не існую взагалі. Якби не вартовий на воротах, щиро б зауважила, що він про мене забув. Але ж ні, я досі в клітці, а мій поневолювач мене навіть не помічає. Наші короткі побачення за вечерею здебільшого проходять в гнітючій мовчанці. Навіть привітний доктор Ешлі уникає мого погляду й лише цікавиться здоров’ям. 

От до чого не байдужий так небайдужий. Хоча, коли запевняю, що все зі мною гаразд, в пустих очах Емерея теж мелькає інтерес. Але він швидко зникає, як тільки впевнюється, що моє самопочуття в межах норми, а спогади так і не повернулись — я досі Женя, а не їхня Еванжеліна.

Хоча сьогоднішня вечеря — виняток із правил. За трапезою до нас приєднується Сет. Він, гордий, пишається, що його нарешті допустили до дорослого столу. І бесіда за столом, хоч і млява, проте ведеться. Доктор Ешлі бере на себе роль тамади й розповідає лікарняні байки. Сет слухає відкривши рота, навіть я кілька разів посміхаюсь, хоч саме слово «лікарня» в мене й досі викликає холодний озноб. 

Емерей, звісно ж, мовчить, проте кидає такі похмурі погляди, що я мимоволі й ці скупі радощі стираю з обличчя. Поступово й доктор Ешлі знічується та замовкає. Важко веселити, коли довкола така напруга. А вона буквально відчувається у повітрі. Здається, що осідає металічним присмаком на язиці. І я щоразу хапаюсь за склянку з водою, щоб змити цей противний смак.

За столом знову запановує похмура тиша. Лиш дзенькають виделки об тонку порцеляну тарілок. Я вже й погляду не підіймаю, мляво колупаюсь у тарілці з горохом, проте ложку до рота так і не наважуюсь піднести. З дитинства ненавиджу цю страву. Краєм ока помічаю, що бідолаха Сет теж змучився не на жарт, намагаючись витягти з тарілки цей сумнівно апетитний гарнір і згодувати цуценяті, що крутиться під ногами.

— Сет, — грізно зводить брови Емерей. — Хіба так поводяться дорослі?

Хлопчик, почервонівши як помідор, винувато опускає очі. І в мене від жалю стискається серце. Хіба можна так з дитиною. У мене, звісно, своїх немає. Не мені судити про методи виховання, можливо Емерей правий, і дитина має їсти збалансовану їжу, з достатньою кількістю поживних речовин, вітамінів, мікроелементів. Проте його тон, те як він сказав, як подивився. Чесно, навіть я втягнула голову в плечі. І справа була не в гучному голосі, ні, Емерей говорив досить тихо, спокійно, просто… просто занадто осудливо, занадто повчально… 

— Ні, тату, — рівно промовляє Сет. — Я більше так не буду.

Але я зі здивуванням помічаю, як рука із затиснутим у кулаку горохом все одно пірнає під стіл. А цуценя тільки на це й чекає, відразу береться облизувати пальці хлопчика.

Я ледь стримуюсь, щоб не хихикнути. Нервово.

Помітивши мій уважний погляд, Сет знічується і злякано витирає мокру долоню об штани. Не стримуюсь, підморгую цьому диверсанту і знову починаю розмазувати гарнір по тарілці. У мене такого цуцика немає, а якщо спробую згодувати Сетовому, боюсь, трапиться біда, й нещасна тваринка лусне від ненажерства.

Саме в цей момент у мене з’являється ну просто геніальна ідея. Навіть не уявляю, чому вона раніше мені на думку не спала.

— Лерд Емерей, — підводжу голову і дивлюся прямо в очі своєму опікуну, хоч всередині все завмирає. Особливо, коли карі очі таки спрямовують на мене важкий погляд.

Ковтаю грудку в горлі, що заважає дихати, й збираюсь з силами. Те що я попрошу, надзвичайно важливе. Він не повинен відмовити, ні в якому разі. Я повинна зробити все можливе, що почути ствердну відповідь.

— Можна я вчитимуся?

— Вчитимешся, — підіймає брови Емерей. Вперше в його очах не гнів, зневага чи холодний ігнор. Там мелькає цікавість й непомірне здивування. — Ево, тобі не здається, що цим займатись для тебе трохи… м-м-м… запізно?

Мої щоки червоніють. Звісно, запізно. І я почуваюсь ніяково поруч з дитиною, що в знаннях значно перевершила мене, а по віку молодша вдвічі. І це після успішного навчання у виші, де також була далеко не останньою студенткою та писала тези й наукові статті для журналів. Але це в минулому, як і мої досягнення. Нині мої знання можна сміливо викинути з голови й зізнатись собі, якби не було соромно, що мені саме місце у першому класі. І нагадувати про це досить нечемно та некоректно. Досить і того, що мені самій визнати подібне незрівнянно важко.

— Але ж я нічого не пам'ятаю. Зовсім. Не вмію ні читати, ні писати, та й про нашу країну, — тут я ледь утримуюсь, щоб не сказати про світ. — Нічого не знаю. Як же я житиму? — ковтаю грудку в горлі.

— Але лікар у лікарні запевнив, що це тимчасово.

— А скільки це “тимчасово” триватиме? ― обурююсь. ― День? Місяць? Рік? Скільки мені ходити неосвіченою? — останні слова промовляю з важкістю. Голос тремтить, горло наче рукою стискає.