Розділ 5

Женя

— Теодоре, я не можу це з'ясувати. Зрозумій, немає таких симптомів, за яких тобі б дали точну відповідь.

Голоси долітають крізь туман марень. Далекі, неясні, віддалено знайомі. Чомусь лячні й такі, що викликають неприємні відчуття та бажання тікати якомога далі.

— Ретроградна амнезія, стан фуги вони так не діагностуються, — продовжує менш знайомий. — Ці захворювання іншого плану, ментального… Але що впевнено скажу, напад у неї був справжній, — промовляє різко й уривчасто.

Гарячі пальці на моїх скронях трішки здригаються, а потім від них знову починає струменіти рівне приємне тепло.

— Шкода, Рігане, дуже-дуже шкода, — вступає в розмову інший. Й миттєво викликає у мене обурення й гнів.

Дихання мимоволі частішає. Я згадую противного графа, що затяг мене сюди й огидний експеримент, усю ту маячню, яку мені вкладають в голову, стираючи мою особистість. Й ледь стримуюсь, щоб не зірватись на ноги. Але тіло підводить, воно слабке, в крові ще повно препаратів, і свідомість затуманена. Я ще не готова кинусь у бій.

Емерей, замислившись, замовкає. Деякий час у кімнаті панує тиша.

— Чому ти їй не віриш? — все ж таки порушує мовчання лікар, прибираючи долоні від моєї голови.

Я відразу про це жалкую. Його нехитрі маніпуляції приносили явне полегшення та хоч трохи розсіювали сплутані думки.

— Ти сам знаєш чому, — похмуро відповідає Емерей.

Раптово щось у його голосі змушує моє серце болісно стиснутися, відчути приховане почуття провини та незрозумілої приреченості. Заштовхую його глибоко в підсвідомість. Навіть не уявляю, звідки могло взятись таке відчуття, але воно мені не властиве, а отже й не потрібне. Головне для мене — дістатись дому, все інше не має значення.

— До речі, а як там Глен? — зніяковіло кашлянувши, питає лікар. Наче й сам відчуває щось подібне.

— Без змін...

Після цього між ними з’являється напруга. Розмова тече далі, але без колишньої легкості. Про буденні речі, що мені вже не цікаві. Поволі голоси стають все тихішими й тихішими, і я знову засинаю.

А прокидаюся вже, мабуть, вранці. Крізь карамельно-рожеві фіранки просочується яскраве сонце. І карамельно-рожева спальня натякає, що маячня з графами мені не примарилась. Я все ще тому самому кошмарі, де я не я, і світ не мій. Проте, що не може не радувати, почуваюсь на диво бадьорою і відпочилою, свіженькою, як огірочок. Хоча з ліжка підійматися поки не поспішаю. Все, що сталося вчора, потребує ретельного обмірковування.

Я, як майбутній учений, звикла оперувати фактами, і ці факти просто кричать про те, що я не у двохтисячних роках, не у своїй країні і в мене чуже тіло.

Є принаймні три варіанти, які я поки можу припустити. Перший, і найстрашніший. Я з’їхала з глузду. Все це витвір моєї хворобливої уяви, моя свідомість створила свій власний світ, де я якась собі Еванжеліна, довкола мене графи, слуги та маєтки, але насправді моє бідне тіло давно вже лежить у ліжечку в кімнатці з м’якенькими стіночками.

Пересмикую плечима. Лячно.

Друга гіпотеза — експеримент. Мене накачали препаратами або загіпнотизували та помістили в штучний світ. До прикладу, вивчають, наскільки багато потрібно людині часу, щоб повністю стерти власну особистість та перетворитись на іншу. Це цікаво. Але не уявлю, щоб давала згоди на таке, а без згоди це кримінальна відповідальність.

І третій — фантастичний. Я дійсно в іншому світі. Як у фентезі, що любить читати Полька. У неї весь телефон забитий книгами про потраплянок. І на лекціях вона їх читає аж захлинається, принаймні на тих, на яких викладачі відмічають присутність. На інших вона просто не з’являється.

Голова йде обертом від думок. Сідаю на ліжку, підтягую коліна до підборіддя. Тут, як не крути, а жоден з варіантів мені не подобається. Або я божевільна, або я піддослідний кролик, або я мертва.

Зітхаю. Розбираємось далі.

Якщо я божевільна, то мене мали б лікувати. У світі фантазій я нічого зробити не можу. Хіба якось ментально вплинути на власну психіку, можливо вигадати власний вихід з пастки. Не знаю, чи дієво, але бачила таке у фільмі.

Якщо це експеримент, то він теж має колись закінчитись, хіба ні?

А от якщо я померла і переселилась… Але якщо не померла, якщо в комі… Тоді повертаємось до першого варіанту — шукати вихід!

Але перше-наперше — потрібно розібратись з тим, куди я потрапила. Не важливо, це світ моїх фантазій, гіпнотичний вплив чи дійсно паралельний Всесвіт, щоб з нього знайти вихід, потрібно хоч трохи вивчити його устрій. Та й себе не завадило б роздивитись.

Обережно спускаю ноги на підлогу, підіймаюсь. Трохи остерігаюсь, як моє тіло зреагує. Перші кроки роблю тримаючись за ліжко. Але в голові не паморочиться і ноги тримають міцно. Тож уже сміливіше прямую до туалетного столика з величезним дзеркалом. Біле з рожевими вирізьбленими візерунками трюмо охоче показує мені власне відображення. Уважно вдивляюся в нього і бачу перед собою молоду дівчину, майже дитину. Світловолосу, великооку і дуже перелякану. Але розглянувши цю дівчинку уважніше, розумію, що їй насправді близько дев'ятнадцяти, майже моя ровесниця. І ця «я» у свої неповні двадцять уже встигла вийти заміж і чоловіка поховати? Середньовіччя якесь…

А поки здивовано собою милуюся ― зовнішність мені дісталася напрочуд симпатична ― в спальню прослизає Ліна.

— Доброго ранку, леді Еванжеліна. Ви вже встали? — Усміхається, присідаючи в легкому кніксені. — Як ви себе почуваєте?

— Доброго дня, Ліно, — повертаюся, посміхаючись у відповідь. — Почуваюся чудово.

— Вам сніданок у вітальні накривати?

— Мабуть, — вагаюся, не знаючи як заведено. Але, зрештою, це ж моя фантазія, або що…  А поїсти не завадить. Сили мені знадобляться. Живіт, здається, прилип до хребта.

— Це так добре, що ви одужали, — все ж не витримавши, радісно вигукує. — Отже, дорогу добре перенесете. Граф буде задоволений.