Розділ 2

Світ: Ласфарія

Женя

─ Дівчина хвора, лерд Емерей. Боюся, вона більше ніколи не прийде до тями, ─ сумний чоловічий голос долинає, ніби крізь вату.

Чомусь мені здається, що його власник може похитуватися вельми солідним віком, пухнастими сивими бакенбардами та маленькими круглими окулярами, які тримаються на переніссі, а не кріпляться за допомогою дужок за вуха. О, згадала, ─ пенсне!

─ Що з нею? ─ а ось цей голос явно належить молодшому чоловікові. Перед моїм уявним поглядом постає суворий англійський джентльмен з темно-карими, шоколадними очима і каштановим трохи кучерявим волоссям.

─ Як пояснили її опікуни, леді Еванжеліна страждає частими провалами в пам'яті, невмотивованими нападами агресії та схильністю до суїциду. Власне, якраз після такого випадку її сестра і привезла бідолаху до нашої лікарні, ─ починає пояснювати сивий, скрушно зітхаючи. ─ Ми намагалися вилікувати дівчину, перепробували усі методи. Остання надія була на шокову терапію, але…

Бідна-бідна ця Еванжеліна. Я читала, що колись саме електрошоком лікували депресії, неврози, істерії біполярний розлад. Цікаво, чи була вона ефективна?

─ Шокову терапію, ─ гарчить чоловік. ─ Я ж вам заборонив її робити. Особисто вчора приходив та наполягав. Казав, що заберу леді.

Ой, який грізний. Напевно, справді переживає за дівчину. Таке лікування дійсно мало купу наслідків, у тому числі й ретроградну амнезію. Не дивно, що він проти. Ще б лоботомію примудрилися застосувати. Ось тобі усі чарівності минулого століття! — подумки гмикаю. Всіма фібрами душі я на стороні уявного англійського джентльмена.

Поки розплющувати очі не хочеться. Відчуваю себе настільки виснаженою, наче по мені проїхався асфальтний каток. Схоже експеримент настільки втомив, що я навіть не пам’ятаю, як доповзла до общаги та вирубилась. Й, судячи з усього, вже пізній вечір, раз Поля, сусідка по кімнаті, встигла повернутись та ввімкнути на ноуті один зі своїх улюблених історичних серіалів.

─ Ал-л-л-ле, лерде Емерей, мене ніхто не попередив. А цей метод зарекомендував себе як досить дієвий. Понад тридцять відсотків пацієнтів мають чудові результати, — трохи заїкаючись, виправдовується лікар. ─ До того ж її опікуни наполягали.

─ Я її опікун, ─ з натиском вимовляє цей Емерей. ─ Так вказано у заповіті лерда Хендріка, мого вітчима.

Буквально шкірою відчуваю, як розжарюється між цими двома атмосфера. Ніби вони не там, за склом монітора, а поруч. Навіть лежу тихо, як миша, не привертаючи уваги.

Гучні скандали, сварки та крики завжди мене лякали до паніки, бо розуміла, що за ними слідує рука об руку. Не знаю, як у інших, а от мій батько неодноразово демонстрував, яка коротка дорога від образ до рукоприкладства. І мені. І матері, коли та ще була жива.

Але наступної секунди мене мало не підкидає на ліжку. Голоси занадто реальні, занадто матеріальні. І окрім них нічого. Ні шуму за стіною, ні звичних для общаги криків та сміху, скрипу старих меблів, гупання дверей. Тиша. Оглушлива тиша. Така не характерна, й від того лячна. А ще запах. Такий буває лиш в лікарні. Його я не переплутаю ні з яким іншим. Й серце починає шалено стукотіти, а в горлі підіймається нудота. Ненавиджу лікарні, ненавиджу лікарів. Знаю, не всі вони погані, лише один, той, який мій безпосередній родич, але нічого вдіяти не можу. Мозок працює, коліщатка крутяться.

Уже не можу прикидатись, намагаюсь розплющити очі. Повіки здаються важкими, наче кілограмовими. Насилу їх підіймаю, й відразу опускаю. Сліпуче світло ріже очі наче ножем. Що ж зі мною трапилось?

Останнє, що я пам'ятаю — пари на факультеті, потім Вітьковий експеримент. У матері теж був один раз провал у пам'яті після струсу мозку, татко постарався. Й ще більше постарався, коли приховував перед колегами, що це справа його рук.

— Ой, моя Лерочка така незграбна, ой, ці сходи в під’їзді такі слизькі…

А всі співчутливо кивали й ахали. Хіба може поважний лікар, якого всі люблять та цінують хоч пальцем зачепити дружину й доньку.

А може, це в мене галюцинації? Слухові... Лерди он маряться, леді… У голові туман, у всьому тілі ломота.

Треба спробувати ще раз, ну хоча б поворушитись. Тіло наче дерев’яне.

З губ зривається змучений стогін.

─ Леді Еванжеліна! ─ скрикує лікар, і я мимоволі морщусь. Різкий звук гострою голкою врізається прямо в мозок.

І тут вже при всьому бажанні списати на ноут голоси не можливо. Звертаються безпосередньо до мене. Навіть крізь повіки видно, що якась тінь схиляється над ліжком.

Знову намагаюся розплющити очі, але цього разу делікатніше й акуратніше. І мені таки це вдається. Хоча в перші миті сльози заважають розгледіти смутні силуети. Доводиться добряче покліпати, щоб прояснилось.

Біля мене височіють двоє, до того ж точнісінько такі, як я собі й уявляла: сивий лікар у пенсне й білому халаті та високий красивий шатен в старомодному камзолі. І от що неочікувано — шатен лякає не менше за лікаря. Його темні очі буквально пропалюють наскрізь, пломеніють якоюсь незрозумілою ненавистю, примушують почуватись ніяково та винувато. Від таких красенів точно потрібно триматись якнайдалі — подумки зауважую.

─ Леді Еванжеліна, ─ знову звертається до мене лікар. ─ Як ви почуваєтеся?

М-да, проблеми у мене схоже не лише зі слухом. Галюцинація настільки чітка й яскрава, що в мене волосся стає дибки. Простягаю руку і обережно обмацую краєчок лердового камзола, повністю ігноруючи його подив. Матеріал на дотик здається злегка шорстким, трохи жорсткуватим… й до біса реальним. Пучки пальців поколює від цупкого ворсу.

Слухові, зорові та тактильні глюки — це шизофренія?

─ Хто така Еванжеліна? ─ насупившись, питаю, випустивши тканину з рук.

Чоловіки спантеличено переглядаються.

— Еванжеліна — це ти, — відповідає шатен.

Дуже смішно. Виразно піднімаю брови, всім своїм виглядом випромінюючи скепсис та сумніви у його розумових здібностях. Може, це йому тут саме місце, а не мені?