6.

     Елізабет замислено роздивлялася клаптик тканини з плаща мандрівця, шукаючи в ньому хоч якийсь слід темної магії. Проте її думки були далеко від майстерні чарів. Вони витали у палацовому садку. Саме там король змусив її перебувати сьогодні, щоб краще "пізнати" малого принца. Його Величність вважав, що коли вони з Філіпом якось повзаємодіють з малюком то раптом відчують до нього щось на зразок практично батьківської любові. 

     Проте це з його боку було смішним. Елізабет і так подобався Генрі. Він був милим малюком зі світлими кучериками, заразною усмішкою та сірими оченятами. Настільки схожим на свого батька, що любов придворної чаклунки він успадкував так само, як і право на престол.

     Філіп натомість здавався геть відстороненим від малюка. І навряд чи його взагалі цікавили діти, ігри чи щось звичне й миле. Всю прогулянку він простирчав в тіні дерева спостерігаючи за околицями ніби пес-вівчар за стадом овець. Елізабет дратувала його присутність. 

— Ох, він такий гарненький, правда? — раптом запитала королева Діана, коли вони з Елізабет плели віночки з ромашок та конюшини.

— Та, ні більше схожий на скаженого пса, — відповіла дівчина, а підвівши погляд помітила ошелешений погляд королеви.

     Матінко, вона запитувала не про Філіпа очевидно, а про свого сина, що грався в траві неподалік.

— Ой, пробачте, Ваша Величносте, прошу, — випалила Елізабет відчуваючи, як її щоки буряковіють від сорому. — Я не мала на увазі принца! Я гадала, що Ви запитуєте про Філіпа!

     Якийсь час королева мовчала, а тоді раптом дзвінко розсміялася. Чаклунка непевно кліпнула. Неймовірно, вона ніколи раніше не замислювалася про те, яка вродлива й мила королева. Її русяве волосся, сірі очі, пухкі губи, рум'яні щічки. Вона була ще такою молодою. Не надто старшою за саму Елізабет.

— Ви такі милі, Елізабет, — промовила королева зрештою. — Мій чоловік дуже Вам довіряє і я розумію чому. Ви дуже чесна й безпосередня. А отже — справжня.

     Елізабет відчула, як їй стає соромно перед правителькою. Якби ж королева лише уявляла які ніжні почуття до її чоловіка буяють в серці чаклунки, то напевне не говорила б про жодну щирість.

— Я ніколи не забуду про те, що Ви для мене зробили, — вона досі широко усміхалася. — Ви подарували мені найбільше щастя мого життя — змогу стати матір'ю. 

     Жінка замислено переплела між собою дві квітки, щоб створити вінок. Проте в її очах раптом запанував смуток.

— Я була наймолодшою зі своїх сестер, Ви знали? — раптом запитала вона.

     Елізабет лише похитала головою. Колись Бальтазар міг розповідати їй щось про королеву Діану, але навряд чи вона добре слухала. Була надто зайнята жалощами до себе й марними надіями.

— Сестри мене не надто любили, — чесно зізналася королева. — В дитинстві я була така хвороблива, що батько відіслав мене з нянькою у найвіддаленіший маєток. Боявся, що моя слабкість перекинеться на решту його дітей. Мені важко йшло навчання і взагалі все. Танці, малювання, співи, все давалося з купою зусиль. Але я змогла. Коли Вільям... Тобто, Його Величність, король Вільям прибув на гостину до мого батька я теж була там, як гостя. Уявіть лише: гостя в рідному домі! Вільяма сватали з моєю сестрою Марі. Я досі не вірю, що серед натовпу він помітив саме мене. Це навіть зараз здається мені сном. І коли ми одружилися і я виявила, що безплідна, то мені хотілося верещати. Про це мало кому відомо, Елізабет, але гадаю, що Ви будете мені доброю подругою, тож скажу: в той день, коли Ви принесли мені настійку, що дала мені змогу народити, я навіть не могла підвестися з ліжка. Мене долав такий відчай, що я згасала кожен день. Вільям тримався, але я бачила, як йому мене жаль. Під моєю подушкою лежала пляшечка з отрутою і тоді я присягнулася, що як нічого не зміниться, то я вип'ю її до вечора. На щастя Віл приніс мені пляшечку з Вашим зіллям. І лише завдяки йому я тут. І у мене є мій син — моя радість та надія.

     Ніби на поклик до них раптом підбіг Генрі й кумедно повис на шиї у матері. Елізабет почувалася доволі незручно. Вона ніби вперше за багато часу справді поглянула на королеву. І побачила її. Схожу на статуетку з тонкої порцеляни, яку здатен розбити навіть найменший рух. Королева дійсно була тендітна на вигляд, а такі жінки виростають з хворобливих дівчаток. Бліда шкіра, худорлява статура. Неймовірно. Коли Елізабет два роки тому підіймалася на Ведмежу Гору по Чарівну Квітку, вона навіть не думала про те, що на кону стоїть не лише спадкоємець королівства, а життя королеви.

     Якась темна думка прокралася в голову чаклунки: а якщо б вона заґавилася тоді? Чи послухала Бальтазара та Ауру й не намагалася чарами створити дитину для королівської родини? Адже Ліззі чудово знала, що королева Діана не вилікувалася від безпліддя і більше жодного малюка вона не народить. Це у її утробі проросла Квітка з Гори. Лише один раз на кілька років таке може трапитися. По-суті, Елізабет справді переграла саму Долю й обігнала Провидіння. Але, якби вона цього не зробила, то королева випила б отруту й король більше б не мав дружини. І тоді Елізабет була б його єдиною розрадою і втіхою, його опорою... Може Провидіння давало їй шанс, який вона втратила через власну впертість?

     Дівчина спробувала прогнати ці думки. Господи, королева Діана збиралася покінчити з життям через власну непевність! Через почуття меншовартості нав'язане їй сестрами й батьком! Можливо вона ніколи не мала жодних друзів чи справжньої подруги! І замість співчуття на яке заслуговує, довіршивши чаклунці свою таємницю, отримує оце? До біса!