5.

     Рік для Елізабет минув непомітно. А за ним наступний. Вона уважно спостерігала за малим принцом, досі пам'ятаючи перестороги Аури та Вільми. Провидіння не помиляється і якщо безплідна жінка народжує немовля — це змінює долю й хід подій. Чи означає це, що немовля принесе у цей світ зло? 

     Проте принц Генрі не був ані кволим, ані потворним. Навпаки він був чарівним немовлям, що страшенно вдався у свого батька, узявши від матері лише сірі очі. Королева Діана невимовно раділа малюкові. Вона напевно кількасот разів дякувала Елізабет за сина, так ніби то чаклунка дала їй своє власне сім'я, а не король. Опісля цього її раптом винагородили. Спершу кількома золотими дрібничками, які коштували цілий статок, потім король Вільям подарував їй окрему майстерню й дорівняв її вміння практично до вмінь Бальтазара. Старий чаклун був гордий за свою Ученицю і з задоволенням потроху відходив від своїх обов'язків Придворного Мага, передаючи цю посаду Ліззі. 

     Сама ж Елізабет почувалася дивно. Якийсь надокучливий неспокій оселився в її душі ще відтоді, як королева завагітніла. Щодня вона очікувала якогось нещастя чи нападу. Боялася кожної тіні. Але час минав, а жодне Зло не постукало в її двері, тому дівчина дозволила собі трішки розслабитися. І щойно зробила це, як довкола почалося справжнє жахіття.

     Як і все справді страшне й моторошне, воно прийшло дуже тихо й непомітно. Спершу кілька гінців прибуло у палац з дивними новинами. Елізабет і Бальтазара викликали до тронної зали для того, щоб послухати те, що мали б розповісти подорожні.

— Повторіть те, що вже сказали, — попросив король двох чоловіків в дорожніх костюмах, що стояли біля підніжжя трону. — Я хочу, щоб про це почули придворні чаклуни.

— Так, Ваша Величносте, — промовив старший мандрівник і якось недовірливо глипнув на Елізабет. — На Півночі відбувається якесь лихо. Ми з моїм племінником — звичні мандрівники, хоча я й походжу з родини крамаря. Але оскільки справи мого батька не йшли вгору, то...

— Прошу, пане Лістоне, — король Вільям говорив з притаманною йому лагідністю, проте Елізабет відчувала в його голосі й рухах якусь напругу й нетерплячку. — Переходьте відразу до справи, чаклуни ще мають чимало роботи.

— Загалом я служу гінцем у лорда Кроулі, — спокійно повів далі чоловік, що видно звик без нарікань коритися наказам. — Позаминулого тижня ми з моїм племінником вирушили в село Ялівес на Півночі королівства, щоб передати Старійшині села послання від лорда. Але дістатися до села ми так і не змогли.

     Елізабет насторожено звела брови.

— Чому не змогли? — щиро здивувався Бальтазар.

— Через туман, — просто відповів чоловік.

— Не звичайний туман, дядьку, — раптом підхопив розмову юнак. 

     Йому на вигляд було трохи більше двадцяти років і Елізабет зацікавлено придивилася до нього. Вона звикла до роботи під керівництвом старшого наставника і знала, як воно часом важко стриматися й не вставити слова. Особливо, якщо справді бачив більше.

— То був чорний туман, — запевнив він, переводячи погляд від Елізабет до Бальтазара. — Чорний наче дим.

— Може то й був дим? — скептично припустив Бальтазар, протираючи свої старі окуляри. — Може селище до якого ви прямували згоріло? Чи ліс палав?

— Гадаєте, наче я ніколи пожеж не бачив? — раптом напружено випалив старший гінець. — Чесно скажу, я розумію ваші сумніви. Я б сам не повірив в таке, якби не побачив на власні очі. Але то не був дим. Не було запаху згарища, а лише довгі-довгі клапті туману, чорнішого за саму ніч. Ці клуби темряви торкалися нашої шкіри, впліталися у волосся й тканину плащів. На дотик — вологі й слизькі. І неправильні. В тумані було легко загубитися, жоден ліхтар не освітлював дороги бо кожна часточка світла губилася в ньому. Саме тому ми й повернулися назад до лорда Кроулі й він почувши про це наказав нам їхати прямісінько до столиці. Як бачите, наш господар цінує нас з племінником. Хтось інший на його місці безсумнівно наказав би висікти нас за...

— Дякую Вам за оповідь, — ласкаво всміхнувся король, обірвавши чоловіка. — Ви правильно вчинили, що не наражали себе на небезпеку й відразу прибули сюди, щоб попередити нас.

     А тоді звернувшись до слуг, наказав:

— Проведіть подорожніх і добре нагодуйте. Вони принесли нам важливу звістку.

     Коли старого та його племінника вже збиралися вивести з тронної зали і передати під опіку лакеям, Елізабет раптом стрепенулася.

— Чи є у вас щось, що могло б вмістити у себе цей туман? — навмання почала запитувати дівчина. — Буде досить навіть плаща в якому ви були під час цієї подорожі.

— Ось цей плащ, — молодик зняв зі своїх плечей сірого плаща й передав одному з вартових.

     Той узяв його і поніс до Елізабет. Та в свою чергу відразу підступила ближче, виймаючи з чобота гострий кинджал.

— Ви ж не пошматуєте мого плаща! — вжахнувся хлопець.

— Вам компенсують всю шкоду, — трішки нетерпляче випалив король.

     Видно його й самого цікавило, що робитиме юна чаклунка. Проте Елізабет лише відрізала шматок сірої тканини з низу плаща. Не більше ніж квадратик п'яти сантиметрів за розміром. Решту повернули законному власнику. 

     Коли мандрівників врешті вивели, король дозволив собі скинути з обличчя чарівну маску лагідності й спокою. Він напружився й скочивши на ноги, підступив до обох придворних чаклунів.

— У вас є версії, що то може бути? — запитав він.

— Схоже на темні чари, не брехатиму, — знизав плечима Бальтазар. — Але не тямлю чому б їм повертатися. Можливо то лише якась дрібна Нечисть розважається?

— Я негайно відправлю загін до селища Ялівес, — випалив король Вільям.

— Не поспішайте, Ваша Величносте, — попрохала Елізабет. — Адже ми не знаємо, що то за туман. Спершу я хочу ретельно вивчити цей клаптик тканини. А тоді вже повідомлю Вас про справжній рівень небезпеки.

— Гаразд, Елізабет, — зрештою кивнув чоловік. — Я сподіваюся на тебе.

     Чаклунка кивнула, відчуваючи, як її шкіра палає. Вона сподівалася, що все виконає добре і зрештою допоможе своєму королю.