4.

     Коли Елізабет знову отямилася, то ведмедиці над нею вже не було. Як і ведмежати. Ріша спокійно випасалася за кроків десять від стежки. Може тварина прийняла її за мертву й пішла, втративши інтерес? Багато мислити над цим не було часу, тому дівчина підхопила Рішу за віжки й посунула далі вгору. Вона вже сумнівалася в тому чи така то добра ідея? Перед очима в неї досі стояв великий ведмідь з роззявленою пащекою, а його рик напевне снитиметься їй в жахіттях.

     Піднявшись на вершину гори, Елізабет опинилася на галявинці, посеред моря лісів. І на цій галявинці справді росла Квітка! Дівчина ще з першого погляду втямила, що це вона! Світло-рожеві пелюстки, цвіт схожий на оленячі роги! Проте не встигла вона підступити до неї, як помітила поруч ведмедів. Велика бура ведмедиця сунула галявиною, доки її ведмежата вистрибували позаду. Юна чаклунка завмерла, відступивши в тінь сріблястого стовбура. Ріша навіть не пирхнула. Проте посеред галявини ведмедиця раптом піднялася на задні лапи й заговорила.

— Ти прийшла по мою Квітку? Я чую тебе, людино! Вийди на світло, я хочу бачити тебе.

     Елізабет здивовано кліпнула. Ведмеді вміють розмовляти?

— Виходь бо інакше я піду до тебе і тоді, повір тобі буде зле, — погрозливо почала тварина.

     Ліззі непевно виступила з-за дерев.

— Це ти? — голос у ведмедиці був низький та гугнявий ніби долинав з бочки. — Ти схожа на білку. Я гадала, що достатньо перелякала тебе там внизу, що б ти втекла.

— Я піду, щойно отримаю Квітку, — промовила Елізабет, подумки готуючись до бою. 

— Не знала, що люди такі вперті, — промовила Ведмедиця.

— Не знала, що ведмеді такі балакучі, — бовкнула Ліззі.

     Якийсь час Ведмедиця мовчала, а тоді раптом задерла морду і галявиною розлігся її щирий сміх.

— А ти не така проста, як я гадала спершу, — промовила вона, а тоді раптом просто на очах ніби стиснулася, зменшилася, скрутилася, а коли знову вирівнялася, то перед Елізабет стояла вже не ведмедиця, а доволі міцна жінка у ведмежій шкурі.

     Юна чаклунка злякано відступила. Отже вона має справу не з твариною, а з перевертнем?

— Мене звуть Вільма і я господиня лісу та цієї гори. І ти не винесеш звідси жодної гілочки без мого на те дозволу, — спокійно промовила вона, заклавши свої брудні пасма волосся за вухо.

— Я вже виносила звідси трави, — вороже промовила Ліззі. — І зараз мені потрібна Квітка, що росте за твоєю спиною.

— Це Квітка Родючості, — прокоментувала Господиня Лісу. — Єдине, що може допомогти жінці народити. У цієї квітки є ціна. І тобі вона не потрібна. Я відчуваю, що ти здатна народити стільки дитинчат, скільки сама захочеш.

— Ця Квітка потрібна не мені, а королеві, — спокійно промовила Елізабет. — Королева Діана вже три роки не може народити спадкоємця.

— Бо так захотіло Провидіння, — промовила Вільма.

— До біса те Провидіння, — нетерпляче випалила юна чаклунка. — Королівство не залишиться без спадкоємця, а королівська родина не зруйнується через якесь Провидіння, якщо я візьмусь за цю справу. Прошу віддай мені Квітку і я не винесу з цього лісу більше нічого.

— Ніхто не стає на герць з Провидінням, — підмітила Господиня Лісу.

— Окрім мене, — промовила чаклунка. — Провидіння мене образило і тепер я хочу змінювати його плани.

     Вільма раптом знову зареготала.

— Провидіння образило тебе? — не повірила вона власним вухам. — Як саме, дитино?

— Воно благословило мене, дозволивши закохатися і прокляло, змусивши щодня спостерігати за коханим і навіть не мати змоги з ним заговорити. Чи тим паче кудись від цього втекти. Куди б я не пішла, образ мого коханого завжди витатиме в повітрі. Такий злий жарт Провидіння, — холодно відказала Елізабет, а тоді зробила крок до Квітки. — Тому будь певна, що без Квітки я з лісу не вийду.

     Вільма знову зайшлася реготом. Здається вся глибина смутку й нерозділених почуттів Ліззі геть її не схвилювала.

— Хто перечить Провидінню — накличе біду, — мудро промовила вона. — Хто прагне змінити долю — потрапляє у пастку. Я віддам тобі Квітку, дитино, бо ти врятувала моє дитя і я хочу віддячити, але пам'ятай, що скориставшись нею — ти запустиш в хід магію і накличеш на світ Давнє Зло, що зачаїлося просто під твоїм носом.

     Після цих слів десь у небі загуркотів грім. Елізабет набридло про це слухати. Вона зірвала квітку й побігла до Ріші, що слухняно чекала за деревами. Спустилася з гори без пригод, а щойно прибула до палацу, то взялася за приготування відвару. Рецепт вона вже давно вичитала в древніх книгах Бальтазара, де текст був такий вицвілий, що ледь зрозумілий. За ніч настійка була готова, а Обряд проведено і вранці Ліззі попросила аудієнції в короля та королеви.

     Бальтазар сказав, що не складе Елізабет компанію бо ненавидить ранні аудієнції, а вона сама вже досить доросла, щоб ходити на них самостійно. До того ж їй слід звикати до цього, адже колись вона стане на його місце. Щось таке чаклун пробурмотів крізь сон, коли Елізабет ввірвалася в його кімнату о восьмій ранку. Тому їй довелося поратися самій. Якась частинка юної чаклунки просто нетямилася від радості. Бо присутність Бальтазара могла б зіпсувати всю велич моменту, коли вона передасть Їх Величностям настійку, яка врешті працюватиме! Імовірно Бальтазар торочив би щось про Провидіння і схожу маячню весь шлях від своєї кімнати до королівських покоїв і геть знищив би всю атмосферу.