3.

     Сільваронський ліс отримав свою назву з двох причин: через дерева зі срібними стовбурами, які росли там і древню річку Арон, яка протікала крізь ліс, ділячи його на дві частини. Над річкою постійно вився густий туман і через це її ще прозвали річкою Душ. 

     Елізабет кинулася в ліс на пошуки Квітки наступного ж дня опісля розмови з Аурою. Вона вже раніше бувала тут, збирала усіляке зілля для Бальтазара, але оце вперше вирушила сюди сама через власну примху. Її кобила Ріша була доволі спритною і до того ж не з тих велетенських скакунів на яких їздила знать, що займали собою частину стежки. Ріша могла легко долати довгі відстані й проскакувати поміж стовбурами. Елізабет одягнула зручний одяг для їзди верхи та товстий плащ поверх. Своє темне волосся дівчина зібрала в товсту косу, яку закріпила на потилиці. 

     Спершу поїздка тривала доволі спокійно, якщо звісно не враховувати кількох разів, коли юна чаклунка збилася з дороги. Зрештою чарівний клубок привів її до Ведмежої Гори лише надвечір. Ріша не змогла б дертися крутим схилом бо її копита просто ковзали б слизькою землею, тому довелося рухатися стежкою, яка огинала гору й вела прямісінько на вершечок. Коло за колом вони підіймалися все вище, розуміючи яким вузьким стає шматок землі під ногами і як довго доведеться падати, якщо хоч один раз Ріша оступиться.

     Раптом серед лісової тиші дівчина почула якийсь дивний звук. Щось середнє між писком та криком. Ріша непевно заіржала й сапнулася назад. Елізабет натомість уважно розглянула спершу стежку попереду себе, а тоді підняла голову щоб роздивитися хащі над головою. Крик почувся знову. Десь попереду. Елізабет натягла віжки й дозволила Ріші йти далі хоч і поволі.

     За рогом вони побачили ведмежа. Не така вже й дивовижа для Ведмежої Гори. Проте це ведмежа було у пастці. Видно випадково вибрело на людську стежку і тепер його лапа і практично весь правий бік було пошматовано. Звіреня не могло рухатися, хіба, що верещати від болю. Елізабет відчула, як їй скрутило шлунок. Якщо б вона була людиною, то певне була б змушена добити малюка, щоб не мучився, але дякувати всьому Ліззі тямила в чарах. Підступивши ближче, вона зосередилася на металевій конструкції ведмежої пастки й сплеснула в долоні, змусивши механізм клацнути й розкритися. Металеві зубці залишили плоть звіряти, а воно саме лише знеможено пискнуло. Дівчина спробувала загоїти його рани. Це було непросто бо магія забираючи його біль та стягуючи разом матерію та шкіру передавала ці відчуття їй. Було боляче так, ніби все тіло роздирало на шматки, але щойно загоєння завершилося, як біль різко минувся. Елізабет тихо зойкнула, відчувши, як стиснула щелепи аби не заверещати. Тоді поглянула на ведмежа. 

     Воно здавалося абсолютно здоровим. Навіть спробувало підвестися й потрусити лапою, яка ще хвилину тому не рухалася.   Ліззі радісно усміхнулася, спробувавши відступити від тваринки подалі. Тієї миті почула гучне іржання Ріші й озирнувшись, мало не вклякла. Просто над нею, за якихось чотири кроки здіймалася величезна ведмедиця. Тварина раптом роззявила пащу й голосно заревіла прямісінько в обличчя Ліззі. Дівчина відчула сморід з її пащі, побачила велетенські, жовті зуби й зрозуміла, що від жаху, забувши про свою місію — непритомніє.