2.

     Новина про смерть діючого правителя — короля Фрідріха не надто шокувала його підданих. Кожен мешканець королівства Берніра чудово знав, що старий правитель дуже хворий. Його підкосила страшна недуга після смерті дружини — королеви Елеонор, яка розбилася у кареті три роки тому. По смерті Фрідріха його місце скоро посів двадцятидвохрічний принц Вільям. Новий король вів чудову зовнішню та внутрішню політику, а оскільки був дуже освіченим і не менш приємним за вдачею, то дуже скоро став народним улюбленцем.

     Вже за рік після коронації Вільям уклав чудовий союз з сусіднім королівством, взявши шлюб з тамтешньою принцесою Діаною. Оскільки він був невимовно вродливим, то не було сумнівів, що дружина його безтямно кохає. Сам молодий король був дуже милий, відданий і чарівний з нею, тому напевне кохав її теж.

     Довгі роки, проте в короля Вільяма та королеви Діани не народжувався спадкоємець. І оскільки трави й настійки знахарів не доромагали, зрештою королівська родина звернулася до придворного чаклуна.

— У світі стільки халеп, — втомлено зітхнув Бальтазар, зв'язуючи якісь трави в пучечок. — Інколи я не вірю, що вся моя робота — це забезпечувати плодовитість двом молодим людям.

— Що то за трави? — зацікавилася Елізабет, підсівши до чаклуна ближче.

     Вона вже шостий рік працювала у палаці, будучи Ученицею придворного мага. Її сила, що раптово проявилася в дівчині, коли тій виповнилося чотирнадцять неочікувано прочинила для неї завісу до великих можливостей. Чаклуни у Бернірі з'являлися нечасто і до них ставилися з обережністю. Згідно з ієрархією на чолі країни завжди сиділи смертні у яких текла кров древніх родів. Королівська родина та знатні Клани. На щабель нижче були чаклуни. А в самому низу — смертні селяни й ремісники.

     Чаклунські родини були внесені в спеціальні реєстри. Кожну особу з магією контролювали. І тим дивнішим було те, що в королівському палаці серед слуг з'явилася чужинка з магією. Жодна відьма чи чаклунка в той час, коли Елізабет було підкинуто до замкових воріт не була позначена в реєстрах як вагітна чи та, що нещодавно народила. А проте Бальтазар — придворний маг, був схильний до віри в знаки та провидіння. Йому здалося, що поява в палаці дівчини з силами — це справжнє диво. І воно послане йому. Відтоді Ліззі стала його Ученицею.

 — Тут листя малини, кропиви та конюшини, — перерахував Бальтазар, вклавши пучок трав у киплячу воду. — Також трішки ромашки. Нічого такого лише допоміжні трави, що підготують королеву до вагітності й підвишать фертильність. Чаклуни не здатні викликати вагітність, дівчинко. Природа все зробила за нас, але людям завжди мало, хочуть аби замість них чари робили геть усе.

— Навіщо магія, якщо нею не можна зробити диво? — здивовано підняла брови Елізабет. — Певна, що Аура знала б що робити.

— То піди до неї й спитай, — дратівливо бовкнув Бальтазар, перемішуючи окріп з травами. — Мене лякає те, що ти, дівчинко, вважаєш ніби все у цьому світі можна вирішити магією й чарами. Магія має свою ціну. Не можна отак взяти і начарувати з нічого немовля! Бо за життя заплатять життям, буть певна.

     Елізабет справді втекла до Аури. Та мешкала у найвищій палацовій вежі. Вона була наймогутнішою чаклункою в усьому королівстві, а може й в усьому світі і жила вже більше сотні років. Опісля останньої війни де чаклуни стали на герць з людьми й програли Аура не змогла пережити тих втрат, які понесли обидві сторони. Під час битв вона намагалася бути голосом розуму для обох сторін, але зрештою мало не стала вважатися зрадницею. Для того, щоб спинити бійні й різанину вона добровільно здалася людям і дозволила замкнути себе у Вежі, давши настанови, як зробити все так, щоб вона не змогла вирватися. І ось сотні років вона є полонянкою людей і гарантією миру між обома народами. Але для Елізабет Аура була не просто замкненою у Вежі дивачкою. Вона стала подругою.

     Слід почати з того, що Вежа Аури була кліткою, але кліткою затишною. Тут були чудові меблі, килими, ліжко, подушки, книги. Все, щоб полонянка почувалася, наче вдома. Якби лише не металеві ґрати по всьому периметру кімнат. Відвідувачів до Аури майже не підпускали. Всі бажаючі могли розмовляти з нею лише через ґрати. І це було її бажанням.

— Привіт, Ауро! Як воно? — жваво привіталася Ліззі, просуваючи крізь ґрати коробочку з тістечками.

     Аура з'явилася миттєво. Здається вона щось вишивала, сидячи біля вікна, але помітивши знайому — миттю підступила до неї. Древня чаклунка здавалася доволі юною, майже дитячою, але в її карих очах було повно мудрості, навіть коли обличчя осявала посмішка.

— Я така рада тебе бачити! — вона захоплено скуштувала кремове тістечко. — Матінко, яка смакота! 

— Рада, що смакують, — втішилася Елізабет. — Не надто нудно сьогодні?

— Ні, я вишиваю новий пейзаж, — спокійно повідомила чаклунка, опершись спиною на ґрати з внутрішнього боку. — Інколи перед моїми очима виникають картинки з давніх спогадів та місць де мені колись щастило опинитися. Приємно буде дивитися на них, нехай навіть нашитих на полотні.

     Елізабет співчутливо придивилася до Аури.

— Якщо я колись зумію, — раптом пристрасно заговорила вона. — То витягну тебе звідси, присягаюся.

— Ти порушиш умови миру між чаклунами та людьми, — похитала головою жінка. — Все заради чого я боролася — кане в небуття. 

— Війна минула сотні років тому. Ти варта нормального життя чи принаймні прогулянок, — огризнулася Ліззі.