1.

     Однієї ночі біля службового входу до королівського палацу знайшли немовля. У плетеному  кошику, з маленькою сірою ковдрочкою. На нього натрапила служниця, яка бігла виносити сміття з кухні. Всі слуги були щиро подивовані цій знахідці. Хто б міг потрапити до палацового двору вночі та щей з малям, а тоді отак-от просто зникнути? Ніхто не знав. Весь сад прочесали, але нікого так і не знайшли. І зрештою малюка взяла на виховання одна стара служниця-годувальниця, якій так і не пощастило знатися з рідними дітьми. Зуміти хоча б у старості поняньчити немовля для старенької було за щастя. 

     На жаль скоро жінка померла і мала зайда стала клопотом решти слуг. Нею по-черзі опікувалися покоївки та дворецький, а інколи куховарки. До певного моменту в дівчинки навіть не було власного імені. Дехто звав її Труді, а хтось Леслі чи Софі. Та зрештою коли тій було сім вона раптом випалила, що її звуть Елізабет. Слуги здивувалися й запитали відколи це? "Завжди", впевнено запевнила дівчинка і з того часу її прозвали Ліззі.

     Ліззі була доволі милою. Густе, темне волосся, блакитні очі, довгі вії робили її гарненькою навіть у дитинстві. Кухарі вчили її мудрощам кухні, покоївки ділилися своїм ремеслом, але дівчинці не подобалося ні те, ні те. Вона обожнювала казки та історії, а що їй мало хто читав, то згодом дівчинка почала вчитися робити це самостійно. Спершу їй допомагав старий управитель замку пан Віткінс, мало не єдиний з прислуги хто був писемний. А коли Елізабет змогла прочитати свої перші казки, то він кликав її до себе просячи, щоб дівчинка читала йому щоденну газету бо сам він був надто сліпий для дрібного шрифту і від довгого читання його боліла голова. Ліззі з задоволенням читала старому панові Віткінсу газету, географічні атласи чи політичну хроніку, навіть, якщо не розуміла й половини прочитаних слів. 

     Аж раптом у свої чотирнадцять дівчина виявила, що володіє магією. Це сталося абсолютно випадково: вона була в бібліотеці й шукала книги, необхідні панові Віткінсу для роботи, коли це одна з покоївок, що протирала пил неподалік впала з драбини. А оскільки стелажі у королівській бібліотеці були височенні й саме приміщення займало кілька поверхів, то бідолашна працівниця могла й зовсім вбитися. 

     Керована якимось внутрішнім імпульсом Ліззі витягла вперед руку й примружила очі бажаючи лише одного: щоб падіння не відбулося. Все затихло не було чути ані звуку удару чи крику, а коли Ліззі обережно розплющила одне око, то злякано зойкнула. Покоївка повисла за кілька сантиметрів від підлоги, а тоді все ж впала, але обійшлася одним синцем. Цю дивовижу побачила бібліотекарка: стара зморшкувата жінка, яка ненавиділа Ліззі так ніби боялася, що та одного разу привласнить собі всі книги. Схопивши злякану дівчину за руку, вона потягла її кудись. 

— Будь ласка, не треба! — верещала Ліззі. — Я не зробила нічого поганого!

     Вона вже очікувала покарання і кількох годин у темному підвалі зі щурами, але натомість бібліотекарка повела її у Східне Крило. Туди Ліззі заборонялося входити за будь-яких обставин. Навіть, якщо б уся будівля палацу горіла, а порятунок був лише там — Ліззі слід було б радше померти. Бо саме в Східному Крилі проводила час королівська родина та слуги наближені до неї.

     Зрештою її притягли в дивну простору кімнату, де двоє чоловіків схилилися над мапою, що лежала на столі.

— Пане Бальтазаре, ця дівка...

     Бібліотекарка не встигла довершити бо обоє чоловіків підвели очі й час для Елізабет на мить завмер. Один з них геть старий дідок з сивою бородою та у бузковій мантії з втомленим поглядом темних очей на якого дівчині було геть байдуже (хоч саме він згодом став для неї наставником) та інший. Дівчина відчувала себе поруч з ним не як Ліззі, а як Елізабет. Він був схожим на принца з книг.

     В нього було світле волосся й зелені очі, найяскравіші з усіх. І вони світилися лагідністю та щирим добром. Ліззі майже не ображали в палаці, але зазвичай вона почувалася тягарем і розуміла, що ним і є.  Їй постійно доводилося переконувати кожного стрічного, що вона варта уваги і часу, який їй відводять. Але коли на неї дивився незнайомець, то виникало відчуття ніби він ніколи не шкодуватиме для неї ані часу, ані простору. Хоча чоловік здавався доволі старшим, в його погляді досі читалася юнацька жвавість й нестримність. А помітивши захоплений погляд дівчинки він навіть бешкетно їй підморгнув. І тієї ж миті Ліззі отримала добрячий удар по спині.

— Схиляй голову перед принцом, дурепо! — гримнула бібліотекарка.

     Дівчина злякано схилила голову. Принц? О, Господи!

— Не сваріть її, пані О'Коннор, — промовив той. — Чого Ви хотіли?

— Ваша Світлосте, я лише хотіла порозмовляти з паном Бальтазаром, — прокректала О'Коннор не підводячи голови. — Я й не знала, що Ви будете тут. Звісно ж я не заважатиму Вам.

— Ох, я вже йду, — промовив принц. — Точніше збирався йти, але тепер мені цікаво, що сталося.

— Я лише хотіла сказати, панові Бальтазару, — промовила бібліотекарка непевно. — Що ця дівчина імовірно чаклунка.