Частина 4

 - Ну, що я можу сказати? – сказав Лев Іванович після запитання друзів про те, звідки взялася книга. – Як я вже говорив, вона належала ще моєму прапрадіду, а батько ніколи не розповідав про неї ніяких фактів. А чому ви запитуєте?

  Денис зважив, чи можна йому все розповісти і вирішив, що можна, адже ж він сам дав йому одну з цих книг.

 - Ну, не знаю, - розвів руками дід Лев після розповіді, - не знаю. Може він, я маю на увазі, свого прапра- , а твого, Денисе, прапрапрадіда, теж знайшов її? А втім, зачекайте, можливо, це вам стане в нагоді? У цій книзі був листочок, де написано, щось на досі невідомій мені мові. Я можу вам його дати, але навряд чи це вам допоможе. Я сотню разів намагався перекласти текст, ходив до різних бібліотек, записався на курси вивчення мов, зустрічався з найвідомішими перекладачами… Жодного результату.

 - А ви у книги пробували запитувати? – поцікавився Діма.

 - Пробував, аякже! Пробував. А вона на якесь дзеркало натякає, мовляв: «У дзеркалі знайдеш те, що тебе хвилює».

 - У дзеркалі? Не розумію, – сказав Діма.

 - Так, я теж.

 - Ну, - озвався Денис, - ми, дідусю, мабуть, вже підемо. Дякуємо за допомогу.

 І вони пішли, прихопивши аркуш із незнайомими словами із собою. Коли хлопці прийшли додому до Дениса і вилізли в містечко на горищі, то одразу відкрили подвійний аркушик паперу, списаний дрібними літерами. Почерк був гарний, каліграфічний. Фарба була сріблястою, а поряд зі словами були намальовані прегарні малюнки із птахами, небачені досі; міфічними білими єдинорогами, кентаврами та великим золотим левом. Сам папір був блакитним, мав чудовий бузковий запах.

 - Отже, дзеркало, так? – протягнув у роздумах Денис невідомо в кого ( що він звертався не до Діми, це було цілком точно ). Діма крутив у руках це саме дзеркальце.

  - Так… Треба щось робити. В нас же немає нічого, окрім цього листочка, жодної зачіпки. Справа зайшла в глухий кут, ледве почавшись.

 - Але, може, ми ще перекладемо якось цей текст? – з надією в голосі запитав Денис.

 - Його не переклали відомі перекладачі, а ми, звичайні школярі двадцять першого століття, що ми можемо?

 - Слухай, - раптом згадав Денис,- у мене ж сусід в поліції, в архіві працює! Ходімо до нього, а раптом щось вийде із цього? Лев Іванович не ходив же в поліцію, а я б’юся об заклад, що в них і більш заплутані справи є!

 - А що, ходімо! Загорівся ідеєю Діма. – Уяви, ж як буде класно! Я в поліції ще жодного разу не був.

 - Степане Микитовичу, доброго дня Вам!

 - А-а, привіт, привіт! Яким вітром вас, хлопці-горобці, занесло сюди?

 - Та ото ж і занесло сюди, тому що вітру попутного, та що там, попутного, навіть зустрічного немає, - вимовив Денис. – Степане Микитовичу, погляньте, будь-ласка, ось сюди. – вони з Дімою дали працівникові поліції листочок. – Це можна якось прочитати? Ми знаємо лишень, що для цього потрібно дзеркало.

 - Так-так-так, зараз подивимось. Дзеркало, кажете? Гм-м?.. О, та це ж ясно, як Божий день!!

 - Що, що, кажіть, не мучте нас! – вигукнув Діма на ці слова.

 - Ми з друзями колись так на контрольні шпаргалки писали. А прочитати його можна лише у дзеркальному відображенні. Треба ось так поставити люстерко - і ось, будь-ласка, вам!

 - Дякуємо, дякуємо Вам! Ви навіть не уявляєте, як нам допомогли! Дякуємо! Спасибі!

- Та будь-ласка. Приходьте ще, як буде треба. Ну, біжіть. До побачення.

 - До побачення!

 Прибігши в містечко на горищі, вони, перш за все, прочитали послання. Ось що там було:

Цього листа я пишу тому, хто знайде другу книгу чарівників, книг усього три. Мене звуть Джессіка О’белл, я королева країни Лайксандії. Ці чарівні книги мої. Я їх тимчасово позбулася, тому що зловмисники хочуть захопити їх. Мій вірний підданий, вовк Вольдемар, повинен віднести їх у надійні місця, до людей, які походять від стародавнього роду добрих чарівників. Але я ще повернуся!

Джессіка Кларк Вотервінд О’белл, Габріель 14, королева Лайксандрії.

 Нижче був штамп з гербом королівства: голова лева на фоні чудесної природи.

 - Я в це не вірю, - рішуче заявив Денис.

 - Це ж чому? – поцікавився Діма.

 - Тому що так не буває.

 - Але ж ти віриш у три книги, віриш у тінь, яку бачив... – він зупинився, не знаючи, що ще сказати.