Таємниця Джессіки О'белл

частина 1

 Денис сидів на горищі будинку і плакав. Щойно його знову відлупцювали хлопці з вулиці, - і за що - за те, що він учора ввечері залишив велосипед на місці стоянки самого Зеленого Лоба, ватажка відомої у його районі банди. Зеленим Лобом він залишився після того, як  набив ґулю, яку бабуся, побачивши, одразу намазала зеленкою. Ґуля була здоровенною, і займала місце майже на всьому лобі, тому хлопці, коли її побачили, прозвали товариша Данило Зелений Лоб, а потім скоротили прізвисько.

  Зелений Лоб - це великий, ба, навіть величезний задерикуватий хлопець з рудим кучерявим чубом та кирпатим носом у веснянках. Він завжди носив шорти по коліно та довгу «Адідасовську» футболку; на голові - чорна бандана, яку іноді змінювала червона кепка. На ногах - чорні незашнуровані кросівки.

  Саме через цього хлопця і сумував Денис. Він завжди мріяв потоваришувати з цією компанією, та завжди виходило все навпаки. Ось і вчора сталася ця халепа. Ну що ж, він, Денис, заслужив, однак можна було би побалакати людською мовою, а то одразу з кулаками... Почувши, що мама кличе його обідати, Денис востаннє хлипнув носом, витер сльози і, щоб мама не здогадалася, що він рюмсав, швиденько виліз через віконце по драбині і вмився прохолодною водою з великої старої бочки.

  Після того, як Денис наївся маминих смачнючих вареників із сиром, що купалися у сметані, хлопчик повернувся на горище. Він давненько хотів обладнати собі містечко тут, проте ніяк не доходили руки, то те, то се. Отож хлопець взявся до роботи. Спочатку він вигріб сміття і відніс у найвіддаленіший куток горища. Потім, наклавши купу книг ( це був стіл), накрив їх великим червоним рушником. Він, звісно, не був новим, інакше кажучи, старим як світ, та ще й полатаним міллю, проте чистим. Хіба що, трохи в пилюці. Виладнавши таким чином і стільці з обох сторін ( другий для гостей ), Ден узявся обмітати павутиння. Звісно, якби це побачила його мама, вона б дуже сміялася тому, як її син взявся до прибирання, але підказувати було нікому, тому і сталося те, що сталося. Раптом, прямісінько йому на голову впала чимала дошка, що якимось незрозумілим способом була прилаштована під самісіньким дахом. Денис спробував схопитися за щось товсте та масивне поряд, але полетів додолу разом із цим НЛО домашнього вжитку, повалявши всі хатки. Піднявши хмару куряви, і чхнувши не один десяток разів, Ден утік, забравши і НЛО із собою. " Цікаво, що це таке? " - подумав хлопець. Зтерши пилюку, він побачив, як не дивно, книгу. Та розгорнувши її, він не помітив нічого, окрім цифри 1. Погортавши далі, Денис зрозумів, що вона пуста. " Невже це нотатник? - здивувався він. - Та й який великий! Він, певне, старовинний. Треба Дімі розказати," - вирішив він.

  Та Діми вдома не виявилося. Не було його і біля озера. Подумавши, що друг, можливо, в бабусі, Денис пішов додому. " Що ж робити, - розмірковував він далі. - Навіть поговорити немає з ким. "

  - Якби ти могла розмовляти, - промовив Денис до книги вголос і провів рукою по обкладинці, витираючи рештки пилу. І раптом вона засвітилася і відкрилася десь посередині. Хлопчик оторопів. На чистих сторінках з’явилися золоті літери :

  " Діма поїхав з татом до міста купувати новий велосипед."

  - Та ти, схоже, таки вмієш розмовляти! - Від радості й подиву Денис аж скочив на ноги. - Нічого собі! Що б у тебе ще такого запитати?

  Його можна було зрозуміти: не кожного дня знаходиш древній артефакт магічного походження. Хтось інший побачив би купу можливостей, але юний хлопчик просто розгубився, тому, мабуть, як кожна інша дитина, він просто почав завалювати магічний предмет конче важливими запитаннями виключно для його віку та інтересів :

  - Коли повернеться Діма? Який він купує велик? Коли мені куплять нового? Бо я хочу крутого з передачами... - весь час тримаючи і мало не трясучи її, тому не зміг втримати радісної посмішки після того, як книга засяяла і висвітила літери :

          " Діма повернеться у  вівторок, о 10:00 годині. "

  Та це ж завтра! Як чудово! Дізнавшись відповіді на всі запитання, що його ще цікавили, Денис позіхнув і прижмурився від сонця. " Треба б цю річ десь сховати, - розмірковував він. - Покладу її, мабуть, туди ж, на горище, - там вона довго лежала, судячи зі слою пилюки на ній, лежатиме й тепер. "

  День видався спекотний, тому хлопчик попрямував до річки трішки поплавати. Та по дорозі передумавши ( він плавав вранці і ввечері, а вдень якщо і ходив до річки, то не купатися, а просто побути на самоті, помріяти чи заспокоїтись), вирішив навідати дідуся. Лев Іванович - дідусь - завжди був його найкращим другом. З будь-яких ситуацій знаходив легкий вихід, давав багато порад (їх, таки, запитували частенько), багато знав легенд, кумедних історій, і до всього , ще мав "золоті руки". Дідусь жив біля річки, що було дуже зручно, оскільки Лев Іванович, як і всі чоловіки, любив рибалити, у липовому гайочку мав кілька вуликів. Жив він сам, та хоч і далеко від їхнього містечка, проте люду тут завжди було багато. З Печеніг ( так звалося їхнє містечко ) не ходив до нього радитися хіба лінивий, нібито до якогось вченого на пенсії. Але дідусь на них не сердився, а навпаки, був радий, що він потрібен людям, і що його не забувають. Денис же дуже гордився ним і увесь час хвалився.

  - Ну ти й лопух! - засміявся дідусь. - Я ж у твої роки! Ех, що то були за роки... То що то у тебе за ліхтар під оком? Мабуть, вдале зіткнення з дверима? Ех ти...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше