93 Марк

Пролетіло десять років. Наші діти так швидко росли, що це навіть трохи лякало.
Я сидів за робочим столом у своєму кабінеті на останньому поверсі хмарочоса, коли зателефонували зі школи.

Побачивши номер на екрані, я вже знав, що день піде не за планом. Важко зітхнувши, я провів рукою по обличчю й відповів.

Виявилося,  що Макар знову щось накоїв. У свої п’ятнадцять він був точною моєю копією — не тільки зовнішньо, а й характером. Той самий запал, та сама нетерпимість до несправедливості й та сама схильність вирішувати питання кулаками.

Коли я увійшов до класу, то ледь стримав посмішку. Макар сидів за партою, насуплений, зі збитими кісточками на правій руці. Точнісінько так само, як колись я сидів перед батьком. Історія повторювалася.

Привітавшись з його класною керівницею, я відразу звернувся до сина:

— Розповідай, Макаре, що сталося.

Макар підняв на мене очі — ті самі сіро-зелені, що й у мене.

— Він назвав Іру страхолюдою й нікчемою. При всіх. Сказав, що така, як вона, взагалі не повинна тут вчитися і я не витримав...

Цю його Іру я чудово знав. Рудоволоса дівчинка з веснянксми, яка вже кілька років майже щодня бувала в нашому домі. Незграбна, вічно потрапляла в халепи, постійно щось губила і ламала, але з такою щирою, світлою усмішкою, що неможливо було не посміхнутися у відповідь.

Оля давно стверджувала, що Макар у неї закохався по самісінькі вуха. Я не заперечував, бо теж бачив те, як він її захищає і завжди намагається допомогти.

Класна керівниця довго й нудно розповідала про те, як Макар «надто сильно» побив однокласника. Я слухав, кивав, а коли ми вийшли в коридор, просто поклав руку синові на плече.

- Я розумію тебе, сину. І сам би вчинив так само на твоєму місці, але в школі краще стримуватись.

- Добре. Наступного разу, якщо таке станеться, то я провчу його за межами школи, - хитро посміхнувшись, промовив Макар.

Я помітив, що син трохи заспокоївся і навіть повеселіла. Він знав, що я на його боці і це додавало йому впевненості.

Перед тим, як вийти зі школи, я зазирнув у клас, де зараз мав початись урок у Зоряни. Наша дванадцятирічна принцеса, як завжди, була в центрі уваги. Вона щось жваво розповідала, розмахуючи руками, а навколо неї сиділи однокласники і захоплено слухали. Зовнішністю вона пішла в Олю. Така ж сама красуня. А характер - це суміш нас обох. Я постояв кілька секунд у дверях, усміхнувся й тихенько пішов, щоб не заважати.

На роботу повертатися зовсім не хотілося. Я сів у машину, дістав телефон і набрав Олю.

- Привіт, кохана. Чим займаєшся?

- Лежу на дивані й читаю детектив. Нарешті видався день, коли нікуди не треба бігти, — у її голосі чулася задоволена лінь. -  А ти як?

 - Щойно зі школи. Наш син знову геройствував.

Почувши це, Оля засміялася:

- Макар знову рятував свою Іру?

- Так, один із однокласників образив її, а він його побив.

- Я ж казала, що він у неї закоханий.

Я усміхнувся.

- Слухай, Олю, може, сходимо сьогодні кудись разом?

- О, з радістю! Давай підемо в кіно, - відразу пожвпвилась вона. — Заїдеш за мною?

- Я вже їду, люба. Збирайся.

Коли я поиїхав додому, Оля чекала мене біля воріт у легкому світлому светрі й джинсах. Волосся було зібране недбало, на обличчі - легкий макіяж. За десять років вона стала ще красивішою. Оля зовсім не виглядала на свій вік і частенько змушувала мене ревнувати.

Я вийшов з машини, обійняв її й поцілував - довго, ніби ми не бачилися тиждень.

- Олю, ти найкраще, що зі мною сталося, - сказав я, притулившись чолом до її чола.

- Бачиш, як тобі зі мною пощастило, - усміхнулася вона й легенько штовхнула мене в груди. — А тепер вези мене в кіно, Марку. І купи найбільший попкорн.

Ми сіли в машину. Я помітив те, як вона поправляє волосся, зазираючи у дзеркало і посміхнувся. Ми наче вперше їхали на побачення, хоч вже багато років були разом. І це було чудово, бо наші з Олею почуття не згасли, в стали ще сильнішими.

Оля перехопила мій погляд і запитала:

- Про що ти думаєш, Марку?

- Про те, що я найщасливіший чоловік на світі, - посміхнувшись, відповів я.

Вона усміхнулася тією самою усмішкою, від якої колись у мене перехоплювало подих.

- Тоді поїхали. Влаштуємо собі ще один гарний і щасливий день.

І я натиснув на газ, поспішаючи на наше побачення. В кіно ми сміялись і поводились, наче закохані підлітки. Це був наш час, який ми проводили вдвох і могли бути трохи легковажними.

А коли повернулись додому, то знову стали серйозними і відповідальними батьками. Макар пішов проводити додому Іру, а Зоряна старанно вчила уроки. У неї відразу виникли питання з математики і Оля взялась їй щось пояснювати. А я пішов готувати вечерю.

Я дуже любив вечори, коли ми всі разом, всією сім'єю збиралися за вечерею. Діти розповідали про свої пригоди в школі і те, як вони проводили час з друзями. Ми з Олею розказували, якими були самі в їхньому віці, про ті проблеми, які були у нас тоді. 

- Я вже вдома, - почувся з коридору голос Макара.

- Чудово. Йди мий руки. Зараз будемо вечеряти, - промовив я, визирнувши у коридор.

- Смачно пахне, - сказав Макар, зайшовши на кухню.

- Як там справи у Іри? - поцікавився я, поглянувши на сина.

- У неї сьогодні був невдалий день. Спершу розлила чай в шкільній їдальні, потім перечепилась за щось і порвала кросівок... Тату, я подарував Ірі нові кросівки, бо у неї були вже зовсім старі, а інших їй мама не має зараз змоги придбати, - промовив Макар.

- Ти правильно вчинив, що допоміг Ірі. Вона хороша і мила дівчина. Нам з мамою вона дуже подобається, - сказав я, слідкуючи за реакцією сина.

- Якщо чесно, то і мені Іра дуже подобається, - зізнався Макар, трохи засоромившись.

- Про що ви тут розмовляєте? - поцікавилась Зоряна, зайшовши на кухню.

- Це секрет, - посміхнувшись, відповів Макар.