90 Марк

Двері відчинилися саме тоді, коли я вже перестав відчувати час. Я підняв голову різко, ніби мене хтось штовхнув, і в ту ж мить зустрівся поглядом із лікарем.

Серце вдарило так сильно, що на секунду мені здалося, ніби я зараз просто не витримаю цієї напруги.

— З ними все добре, — спокійно промовив лікар, дивлячись прямо на мене. — І мама, і дитина в безпеці. Вітаю. У вас чудова донечка.

— Дякую, — голос прозвучав хрипко, і я сам ледь його впізнав.

Лікар кивнув, і в цей момент щось всередині мене обірвалося, але вже не від страху, а від полегшення, яке накрило так різко, що я не встиг до нього підготуватися.

Я видихнув і разом із цим видихом з мене ніби вийшло все напруження останніх місяців. Усе, що я тримав у собі.

Я провів рукою по обличчю, але це не допомогло. Сльози все одно виступили на очах. Я опустив голову, намагаючись взяти себе в руки, але не зміг.

І вперше за дуже довгий час дозволив собі не стримуватися.

— Можете зайти, — сказав лікар, усміхнувшись.

Я кивнув, навіть не намагаючись щось відповісти, і зробив крок до дверей. Руки все ще трохи тремтіли.
Серце не заспокоювалося, а емоції зашкалювали.

Коли я зайшов у палату, першим, кого я побачив, була моя Оля. Вона лежала на ліжку, втомлена, виснажена, бліда, але така дорога для мене.

Її очі одразу знайшли мене, і в них була така ніжність, що я на секунду просто завмер, не в змозі поворухнутися.

— Марку… — тихо сказала вона.

Я підійшов до своєї дружини і нахилився. Я обережно провів рукою по її волоссю.

— Я тут, Олю, — прошепотів, і голос знову зрадницьки здригнувся.

Вона ледь усміхнулася і тоді я почув тихий звук. Ледь вловимий, але такий, що змусив мене миттєво перевести погляд.

Поруч із Олею стояло маленьке ліжечко. І там лежала наша донечка Зоряна.

Я підійшов ближче, ніби боявся, що це лише видіння. Що варто моргнути і вона зникне.

Вона була дуже крихітна, з злегка зморщеним личком і ледь стиснутими кулачками.

Я завмер, не наважуючись одразу взяти її на руки.

— Візьми її, Марку, — сказала Оля, спостерігаючи за мною.

Я перевів на неї погляд.

— Я… боюся, бо вона дуже маленька, — зізнався чесно, і вона тихо засміялася.

— Не бійся. Згадай, як Макар був маленьким, — промовила вона.

Я обережно простягнув руки. Медсестра допомогла мені, і за кілька секунд я вже тримав її.

І в цей момент світ ніби зупинився.

Я дивився на нашу з Олею донечку, і відчував щастя і радість.

Її маленькі пальчики ледь ворухнулися, і один із них торкнувся моєї руки. Я завмер і затамував подих.

А потім не витримав і тихо засміявся крізь сльози.

— Привіт… — прошепотів, дивлячись на неї. — Я твій тато.

Я нахилився трохи ближче, ніби боявся відпустити цей момент.

— Я так чекав тебе, — промовив, відчуваючи, як голос знову стає хрипким.

Я перевів погляд на Олю. Вона дивилася на нас і в її погляді були радість і ніжність.

Я підійшов до неї ближче, все ще тримаючи Зоряну на руках.

Нахилився і обережно торкнувся її чола губами.

— Дякую тобі, — прошепотів я.

Оля у відповідь посміхнулась і витерла сльозу. І вперше за дуже довгий час відчував, що все саме так, як має бути.