89 Марк

Чим ближче наближався день пологів моєї дружини, тим сильніше я відчував, як напруга наростає. Це було дивне відчуття. З одного боку, я чекав, бо дуже хотів побачити нашу з Олею донечку.

Я іноді ловив себе на тому, що уявляю, як вперше беру її на руки, як вона відкриває очі, як Оля посміхається, дивлячись на нас.

Ми з Олею довго обирали ім’я для нашої маленької принцеси. Перебирали різні варіанти, трохи сперечалися, сміялися, поки в якийсь момент не зрозуміли, що знайшли саме те ім'я яке сподобалось сподобалось нам обом. Ми з дружиною вирішили назвати доньку Зоряною.

Але разом із цим бажанням ріс і страх, який я не міг заглушити. Я бачив, як ріс  животик у Олі, як вона змінюється, як іноді втомлюється більше, ніж хоче показати, і кожен такий момент змушував мене напружуватися ще сильніше.

Я намагався стежити за всім. За її самопочуттям, за кожною дрібницею, за кожним словом лікаря.
І все одно цього було мало, бо моє хвилювання тільки наростало.

Макар чекав на сестричку з нетерпінням і це було дуже мило.

— А коли вона вже народиться? — питав він майже щодня, дивлячись на Олю.

— Скоро, — відповідала вона, проводячи рукою по його волоссю. — Треба ще трохи почекати.

— Я буду її захищати, — серйозно заявляв він, і я ловив себе на тому, що в ці моменти мені стає трохи легше.

Коли до пологів залишилося зовсім небагато, я вирішив відвезти Макара до своїх батьків, щоб вони за ним наглянули деякий час.

Зараз мені потрібно бути поруч із Олею, не відволікаючись ні на що.

— Ти скоро приїдеш? — запитав Макар, обіймаючи мене перед тим, як зайти в будинок.

— Як тільки з’явиться твоя сестричка, — відповів я, нахиляючись до нього. — І ти перший її побачиш.

Макар широко усміхнувся, задоволений цією відповіддю, і побіг до дверей, де на нього вже чекали бабуся з дідусем.

Я дивився йому вслід ще кілька секунд, а потім повернувся до машини, відчуваючи, як серце знову стискається.

Коли у Олі почалися перейми, я спершу розгубився. Оля покликала мене, і в її голосі було щось таке, що змусило мене миттєво напружитися.

— Марку…
Я обернувся, побачив її погляд і все зрозумів. Далі все відбувалося ніби занадто швидко і водночас надто повільно.

Я допоміг їй зібратися, хоча руки трохи тремтіли, викликав свого водія, перевірив, чи взяли ми всі необхідні речі, і намагався тримати себе в руках, хоча всередині вже починала підніматися паніка.

У машині я тримав дружину за руку.

— Все добре, Олю, —  сказав я, хоча більше переконував себе, ніж її.

Оля подивилася на мене і ледь усміхнулася, незважаючи на біль, який зараз відчувала.

— Я знаю, — прошепотіла вона.

У лікарні все закрутилося. Лікарі, коридори, голоси, рух. І серед усього цього моя дружина. Я бачив, як їй боляче, як вона намагається триматися, але тіло видає її з головою, і від цього відчуття безсилля ставало майже нестерпним.

Я весь час був поруч з нею, тримав за руку і говорив щось, навіть не пам’ятаю що саме, бо дуже хвилювався.

Я просто хотів забрати її біль, зробити так, щоб їй стало легше, але не міг і це було найгірше.

— Марку… — вона стискала мою руку сильніше, і я нахилявся ближче, намагаючись бути для неї опорою, навіть якщо сам ледве тримався.

— Я тут, — відповідав я щоразу. — Я поруч, люба.

І це було єдине, що я міг їй дати. Коли лікарі сказали, що вже час, я відчув, як всередині щось різко стиснулося.

Мою дружину забрали, двері зачинилися і я залишився сам. Тиша коридору вдарила по вухах, хоча навколо хтось ходив, говорив, рухався.

Я перестав це чути і від хвилювання не знав, куди себе подіти 
Щоб хоч якось заспокоїтись, я почав ходити туди і назад.

Кожна хвилина для мене здавалася нескінченною. Я провів рукою по обличчю, намагаючись відмагнутись від поганих спогадів і хвилювання, але вони не зникали.

Я зупинився посеред коридору, стискаючи кулаки, і на мить заплющив очі.

Коли я відкрив очі, нічого не змінилося. Двері залишалися зачиненими, час продовжував тягнутися.
А я все так само стояв там, чекаючи.