86 Оля

Я навіть не помітила, як пролетіло п'ять років, бо була справді щаслива.

— Макаре, не біжи! — вигукнула я, виходячи з кухні, але було вже пізно.

Маленький ураган із темним волоссям і такими знайомими очима вже мчав коридором, голосно сміючись і тримаючи в руках щось, що, здається, ще хвилину тому лежало на столі.

Я навіть не одразу зрозуміла, що саме він схопив цього разу, поки не помітила відсутність ключів.

— Це мої ключі, шибенику! — не стримавши усмішки, я швидко рушивши за ним.

— Ні, це мої! — впевнено відповів він, озираючись через плече і ледь не врізаючись у стіну.

Його сміх лунав по всій квартирі, наповнюючи її життям, і в якийсь момент я зловила себе на думці, що вже не уявляю власного життя без цього звуку.

Я наздогнала Макара біля вітальні і, обійнявши ззаду, підняла на руки, поки він намагався вирватися, сміючись ще голосніше.

— Віддавай, бешкетнтку, — прошепотіла я йому на вухо.

— Ні! — заперечив він, але вже без колишньої впевненості, бо знав, що програв.

Я обережно забрала ключі і, не відпускаючи його, притиснула до себе трохи сильніше, ніж потрібно.
Я любила цього хлопчика всім своїм серцем.

— Що тут відбувається? — почувся знайомий голос, і я підняла голову.
Марк стояв у дверному проході, спершись плечем об косяк, і дивився на нас із легкою усмішкою, в якій було стільки тепла, що у мене на мить перехопило подих.

— Макар знову без дозволу бере мої речі, — відповіла я, але в голосі не було жодного справжнього обурення.

Я опустила Макара на підлогу, і він одразу ж побіг до Марка, обіймаючи його за ноги.

— Тато, а ми підемо гуляти? — запитав він, задерши голову.

Марк нахилився, підхопив його на руки і легко підкинув, викликавши новий вибух сміху.

— Звісно, що підемо, — відповів він. — Але якщо ти пообіцяєш більше не брати речі дорослих без дозволу.

— Обіцяю, — серйозно сказав малюк.

Я засміялася, і Марк теж не зміг стримати усмішки.

— Чудово, — сказав Марк, цілуючи сина в маківку.

Я дивилася на них і відчувала, як всередині розливається тихе, спокійне щастя, яке не потребує гучних слів чи доказів. Воно просто є саме в таких моментах. У сміху, який наповнює дім.

Я підійшла ближче і легко провела рукою по волоссю Макара, і він одразу ж притиснувся до мене, ніби це було найприродніше у світі.

Я більше не думала про те, як усе почалося. Про біль, про страх, про ті моменти, які колись здавалися кінцем. Вони залишилися десь далеко позаду, розчинилися у часі, поступившись місцем тому, що ми створили разом. Ми стали справжньою сім'єю.

— Ти готова, Олю? — запитав Марк, дивлячись на мене.

— Так, — відповіла я, посміхнувшись.

Під час прогулянки Макар не зупинявся ні на секунду. Він біг уперед, щось розповідав, показував, сміявся, і я дивилася на нього, не відводячи погляду, ловлячи кожен його рух, кожну емоцію. І в якийсь момент зловила себе на думці, що посміхаюся, бо була щаслива.

Я поклала руку на живіт, навіть не усвідомлюючи цього руху, і на мить завмерла. Останні дні я почувала себе якось дивно. Крім того, у мене була тривала затримка.

Думка про можливу вагітність викликала і радість і хвилювання одночасно.  Я перевела погляд на Марка, який саме сміявся з чогось, що сказав Макар, і відчула, як всередині щось теплішає ще більше.

Цікаво, як відреагує Марк, коли мої підозри підтвердяться?