84 Марк

Коли Таміла зателефонувала, я одразу зрозумів, що це той самий дзвінок, якого я боявся всі ці місяці, хоча десь глибоко всередині знав, що рано чи пізно він пролунає.

Її голос був напруженим, уривчастим, і навіть крізь короткі фрази я відчув, що все вже почалося. Я стояв посеред кімнати з телефоном у руці і не міг змусити себе поворухнутися, ніби тіло раптом перестало мені підкорятися, а думки розбіглися в різні боки, залишивши після себе лише глухий шум.

Ці місяці пролетіли, наче один довгий, важкий сон, від якого я ніяк не міг прокинутися, і кожен день приносив із собою одне й те саме відчуття — провини, напруги і страху.

Я намагався бути поруч з Олею, робив усе, що міг, говорив правильні слова, переконував її, що ми впораємося, що це нічого не змінить між нами, але навіть сам не до кінця вірив у те, що говорив.

Вона слухала мене, іноді навіть усміхалася, але в її очах залишалася тінь, яка не зникала ні на хвилину.
Особливо після того, як Таміла сказала, що буде хлопчик.

Я бачив, як це вдарило по Олі, хоч вона й намагалася цього не показувати, і кілька разів ловив її погляд, сповнений болю, який вона одразу ж ховала від мене.

Найгірше було тоді, коли я випадково помічав, як вона тихо плаче, відвернувшись до вікна або сховавшись у ванній, і в ці моменти я відчував себе безсилим настільки, що це буквально розривало зсередини.

І ось тепер цей дзвінок. Я все ще стояв, стискаючи телефон, коли відчув, як поруч з’явилася Оля.
Вона підійшла тихо, але її присутність я відчув одразу, і коли підняв на неї очі, побачив у її погляді те, чого боявся найбільше — спокій, за яким ховалося щось набагато глибше.

— Поїдь туди, — сказала вона м’яко, але впевнено. — Там народжується твій син.

Я заперечно хитнув головою, навіть не усвідомлюючи цього руху.

— Олю…

Вона не дала мені договорити.

— Я все розумію, — додала вона, і її голос на мить здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки. — І я не буду на тебе за це ображатися.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик. Я дивився на неї і не знав, що сказати, бо жодні слова не могли виправити те, що відбувалося.

А потім просто кивнув і обійнявши Олю, вийшов з квартири. Дорога до пологового здалася мені безкінечною, хоча я навіть не пам’ятаю, як саме туди доїхав.

Коли я зайшов усередину, там уже панувала метушня. Медсестри швидко проходили коридорами, хтось щось говорив, двері постійно відчинялися і зачинялися, і в усьому цьому відчувалася напруга, яка одразу передалася й мені.

Я назвав її ім’я, і мене майже одразу провели далі, але те, що я почув, шокувало мене.

— Стан важкий, — сказав лікар, дивлячись на мене серйозним поглядом. — Ми робимо все можливе, але є загроза і для матері, і для дитини.

Я дивився на нього, але не одразу зрозумів сенс цих слів, ніби мозок відмовлявся їх приймати.

— Що значить загроза?.. — нарешті вимовив я, відчуваючи, як голос стає чужим.

— Ускладнення, — коротко відповів він. — Вам краще зачекати.

І він пішов, залишивши мене посеред коридору наодинці з цими словами. Я почав ходити туди-сюди, не знаходячи собі місця, і кожен крок віддавався в голові глухим ударом.

Я не був готовий до такого. Я взагалі не був готовий ні до чого з цього. Руки самі по собі потягнулися до кишені, і я дістав телефон, навіть не думаючи, що роблю, просто намагаючись хоч якось відволіктися, втекти від реальності, яка ставала все більш нестерпною.

Я машинально відкрив нові повідомлення. Перегортаючи їх одне за одним, поки погляд не зачепився за ім’я, яке змусило мене завмерти.

Одне з них було від Таміли. Повідомлення було відправлене сьогодні.  Я відкрив його і почав читати, відчуваючи, як з кожним словом всередині щось стискається все сильніше.

Вона писала, що лікарі попереджали її про ризики, що через проблеми зі здоров’ям їй краще не народжувати, але вона все одно вирішила залишити нашу дитину. Вона хотіла подарувати їй життя, не дивлячись ні на що. Бо дуже любила це ще ненароджене дитя.

Таміла просила мене подбати про нашого сина, якщо з нею щось станеться.
Я перечитав це повідомлення раз, потім ще раз, і ще.

Поки сенс цих слів не накрив мене повністю, не залишивши жодного шансу відмахнутися або зробити вигляд, що нічого не сталося. Вперше за весь цей час я відчув не тільки роздратування чи злість.
Я відчув страх за неї і дивний, несподіваний жаль.

Я опустив телефон і провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися, але це було майже неможливо.
Час знову розтягнувся, перетворившись на щось невизначене, і я вже не розумів, скільки саме минуло хвилини чи години.

Коли двері нарешті відчинилися і в коридор вийшов лікар, я одразу підвівся, відчуваючи, як серце починає калатати ще швидше.

Я дивився на нього, чекаючи, затамувавши подих.

— Дитина жива, — сказав він, і на мить мені здалося, що я ось-ось зможу вдихнути на повні груди, але він не зупинився.

— З хлопчиком усе буде добре.

Ці слова прозвучали якось віддалено, ніби крізь товщу води.

— А мати… — лікар на секунду затримав погляд. — Нам не вдалося її врятувати.

Я дивився на нього, але не одразу усвідомив, що саме він сказав. Наче ці слова не могли бути реальністю. Наче вони просто не могли стосуватися мене. Але правда дуже швидко наздогнала і вдарила.

Я ніколи не думав, що колись мені стане шкода Таміли після всього, що вона заподіяла. Але зараз я відчував жаль. Я навіть не відчув, що по щоках течуть сльози.

Просто в якийсь момент помітив, що бачу все розмито. Таміла померла, народжуючи нашу спільну дитину.

Жінка, яку я довгий час сприймав як проблему, як помилку, як щось, що зруйнувало моє життя, раптом стала кимось більшим. Матір’ю мого сина. Людиною, яка свідомо пішла на ризик заради нього.

Я повільно опустився на стілець, відчуваючи, як сили залишають мене. Десь поруч говорив лікар, пояснював щось про стан дитини, але я вже не чув.