80 Марк

Я сидів у своєму кабінеті, намагаючись зосередитися на документах, які лежали переді мною, але рядки розпливалися, а думки постійно поверталися до зовсім іншого. Останні тижні я намагався повернутися до звичного ритму життя, переконати себе, що все залишилося позаду, що той жахливий період більше ніколи не наздожене мене, але відчуття напруження нікуди не зникало, воно ніби осіло всередині і чекало слушного моменту, щоб знову вирватися назовні.

Я відкинувся на спинку крісла і провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися з думками, коли раптом почув, як відчиняються двері. Я навіть не підняв очей одразу, вирішивши, що це хтось із працівників, але щось у цій тиші змусило мене насторожитися.

Я повільно підвів погляд і в ту ж мить відчув, як усе всередині різко стискається. У дверях стояла Таміла.

Вона виглядала так, ніби нічого не сталося, ніби не було тих подій, які перевернули все моє життя. Впевнена постава, спокійний погляд, легка посмішка на губах, яка більше нагадувала виклик, ніж щось щире.

Я різко підвівся з місця, не відриваючи від неї очей.

— Ти… — голос на мить зрадницьки зірвався, але я швидко взяв себе в руки. — Що ти тут робиш?

Вона повільно зачинила за собою двері, і зробила кілька кроків уперед, уважно розглядаючи мене, ніби оцінюючи мою реакцію.

— Навіть не запропонуєш сісти? — її голос звучав спокійно, майже м’яко, але в ньому було щось таке, що змушувало напружитися ще більше.

— Говори, що тобі потрібно, — холодно відповів я, не рухаючись з місця.

Таміла ледь помітно всміхнулася, ніби очікувала саме такої реакції, і на мить опустила погляд, після чого знову подивилася мені прямо в очі.

— Я вагітна.

Ці слова прозвучали настільки просто і буденно, що на кілька секунд я навіть не зміг їх усвідомити, наче вони не мали до мене жодного стосунку.

— Що? — тихо перепитав я, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Вона зробила ще один крок уперед.

— Я вагітна, Марку, — повторила вона вже чіткіше. — І це твоя дитина.

Я відчув, як у голові ніби щось вибухнуло, а в очах потемніло.

— Це неможливо, — різко відповів я, хоча в ту ж секунду в мені щось здригнулося.

Бо я знав, що можливо. Як на зло, спогади про ті дні, які я намагався витіснити зі своєї пам’яті, повернулися раптово і надто яскраво. Я заплющив очі на мить, відчуваючи, як напруження проходить крізь усе тіло, і повільно видихнув.

— Ти впевнена, що розумієш, про що говориш? — мій голос звучав жорсткіше, ніж я планував.

Таміла лише злегка нахилила голову, спостерігаючи за мною.

— Абсолютно, Марку, — відповіла вона спокійно. — І я готова це довести.

Я різко підняв на неї погляд.

— Довести?

— Так, — вона кивнула. — Будь-які тести, будь-які перевірки. Я знаю, що ця дитина від тебе.

Її впевненість лякала мене. Я мовчав, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, хоч щось, що дозволить заперечити це, але чим довше я думав, тим більше розумів, що повністю виключити цього не можу.
І це було найгірше.

Я провів рукою по волоссю і відвернувся на кілька секунд, намагаючись зібратися. Перед очима раптово з’явився образ Олі. Вона ж довіряє мені... Як я можу їй сказати про дитину від іншої? І від цієї думки всередині все стиснулося ще сильніше.

— Чого ти хочеш? — запитав я, знову повертаючись до Таміли.

Вона ледь помітно усміхнулася, але цього разу в її усмішці не було відвертого виклику, лише холодна впевненість.

— Поки що — нічого, — відповіла вона. — Я просто вважаю, що ти маєш знати.

Я недовірливо примружився.

— Просто так ти б не прийшла.

— Можливо, — вона знизала плечима. — Але зараз це не головне.

Вона на мить замовкла, ніби даючи мені час усвідомити почуте, а потім додала:

— Я зв’яжуся з тобою, коли буде потрібно пройти тест.

Я кивнув, хоча всередині все протестувало проти цього.

— Добре. Я згоден.

Вона уважно подивилася на мене, ніби намагаючись прочитати мої думки, а потім розвернулася і пішла до дверей.

Перед тим як вийти, вона на мить зупинилася.

— Ти ж розумієш, Марку, що рано чи пізно тобі доведеться їй про це сказати? — тихо сказала вона, не обертаючись.

Я стиснув щелепи, відчуваючи, як напруга досягає межі.

— Я сам вирішу, коли і що говорити.

Таміла ледь помітно всміхнулася і вийшла, залишивши мене одного. Я повільно опустився в крісло, дивлячись в одну точку, і намагався усвідомити те, що щойно сталося.

Таміла вагітна і, можливо, від мене... Я провів рукою по обличчю і важко видихнув. Перша думка, яка з’явилася в голові, була не про мене. Я думав про Олю.

Про те, як я скажу їй це і чи зможу взагалі сказати.

Бо я вже знав, що після цієї розмови нічого не залишиться таким, як раніше.