77 Оля

Я довго дивилася на екран телефону, перш ніж натиснути кнопку виклику. Ім’я, яке я помітила в документах батька, не виходило з голови. Я бачила його лише один раз, але цього виявилося достатньо, щоб запам’ятати.

Тоді я не надала цьому значення, навіть не подумала, що ця інформація може знадобитися, але зараз це було єдине, за що я могла вхопитися. Я не знала, чи правильно роблю, але іншого варіанту в мене не було.

Після короткої розмови із Сікорським, я залишилася чекати. Час тягнувся повільно, і кожна хвилина лише підсилювала тривогу, яка й без того не відпускала мене.

Я постійно думала про Марка, про те, що з ним зараз в боялась запізнитись.

Коли біля будинку зупинилася машина, я одразу зрозуміла, що це до мене. Двоє чоловіків вийшли з неї і без зайвих пояснень підійшли до мене. Вони поводилися стримано, впевнено, і це тільки підтверджувало, що я не помилилася з вибором людини, до якої звернулася.

Я мовчки сіла в машину. Дорога здалася довгою, хоча я майже не звертала уваги на те, куди саме ми їдемо. Усі думки були зайняті іншим. Я намагалася не уявляти найгіршого, але це виходило погано, бо кожна затримка здавалася мені небезпечною.

Марк був в руках у невідомого ворога і я не могла нічим йому допомогти, окрім як довіритися незнайомій, але дуже впливовій людині.

Коли ми під’їхали до заміського будинку, я на мить затрималася, дивлячись на нього крізь вікно. Це місце виглядало спокійним і навіть затишним, але я розуміла, що за цим стоїть зовсім інший світ, у якому діють свої правила.

Мене провели всередину. У будинку було тихо і комфортно. Я відчувала на собі погляди людей, які тут працювали, але ніхто не ставив зайвих запитань.

Сікорського я побачила майже одразу. Він стояв біля вікна і, здається, чекав саме на мене. Коли він повернувся, я мимоволі зосередилася на його погляді. У ньому не було нічого зайвого — лише впевненість і спокій людини, яка звикла контролювати ситуацію.

Я зрозуміла, що не помилилася і дуже сподівалась, що він мені допоможе.

— Ви Володимир Володимирович Сікорський? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.

— Так, — коротко відповів він, з цікавістю роздивляючись мене.

Його голос звучав спокійно, але в  ньому відчувалася жорсткість, яку неможливо було не помітити. Я зробила крок вперед, стискаючи руки, щоб не видати хвилювання.

— Я вже сказала вам по телефону, чому звернулася, — почала я. — І готова виконати свою частину домовленості.

Він уважно дивився на мене, ніби оцінював кожне слово і кожен рух.

— Ти добре розумієш, у що вплуталася? — запитав він після короткої паузи.

— У мене немає іншого виходу, — відповіла я.

Це була правда. Я не могла звернутися до людей Марка, бо не знала, кому з них можна довіряти. Те, що сталося, надто явно вказувало на зраду, і я не хотіла ризикувати ще більше.

Сікорський, здається, це зрозумів.

— Мої люди вже займаються цим, — сказав він. — Якщо інформація підтвердиться, його знайдуть швидко.

Я ледь помітно кивнула, відчуваючи, як напруга трохи відступає. Це було саме те, заради чого я прийшла.

Але страх нікуди не зник. Я пам’ятала, що саме мій батько колись тримав його на гачку, і не могла бути впевненою, що він не захоче використати цей шанс, щоб розрахуватися.

— Я дотримаюся слова, — тихо сказала я. — Ви отримаєте все, що вам потрібно.

Він ще кілька секунд дивився на мене, а потім ледь кивнув, ніби прийняв якесь рішення.

— Побачимо, — відповів він.

Після цього Сікорський відвів мене в іншу частину будинку. Ми зупинилися біля великої кімнати, яка виявилася бібліотекою. Уздовж стін стояли високі шафи з книгами, і в повітрі відчувався легкий запах паперу.

— Можеш побути тут, — сказав він. — Це допоможе тобі трохи відволіктися.

Я зайшла всередину і повільно провела поглядом по полицях. Це місце було спокійним.

— Дякую, — відповіла я.

Він нічого більше не сказав і вийшов, залишивши мене саму. Я підійшла до однієї з полиць, провела пальцями по корінцях книг, але так і не змогла зосередитися на жодній із них. Думки постійно поверталися до одного й того ж.

Я хвилювалася за свого чоловіка. Я сіла в крісло біля вікна і на мить заплющила очі, намагаючись заспокоїтися, але це виходило погано. Незважаючи на те, що зі мною поводилися добре, я не могла позбутися відчуття тривоги.

Не довіряла людині, яка могла одним рішенням змінити все. І водночас я розуміла, що саме від нього зараз залежить життя Марка.

Я відкрила очі і подивилася у вікно. Темрява за ним здавалася надто глибокою, ніби приховувала відповіді на всі питання, які я боялася озвучити.

Я не знала, чим усе це закінчиться, але була впевнена в одному. Я зроблю все, щоб витягнути його з цього. Навіть якщо потім доведеться за це розплачуватися.