75 Марк

Я намагався не думати про біль, який відчував, бо варто було тільки зосередитися на ньому — і він накривав мене з головою, не залишаючи місця ні для думок, ні для рішень.

Замість цього я тримався за єдине, що зараз мало значення. Я хвилювався про Олю. Її ім’я билося в голові разом із пульсом, змушуючи мене знову і знову повертатися до одного й того ж питання: як її врятувати.

Я намагався піднятися хоча б трохи, але руки, зв’язані за спиною, не давали мені зробити цього. Сирість підвалу пробиралася крізь одяг, я замерз, але це було ніщо в порівнянні з тим страхом, який повільно роз’їдав мене зсередини. Я не мав права на помилку, бо від моїх рішень залежали наші з Олею життя.

Час тягнувся нестерпно довго, ніби навмисно знущаючись із мене, і я вже почав ловити себе на тому, що рахую секунди між ударами серця, коли раптом десь нагорі почувся глухий звук. Я завмер, напружився всім тілом, намагаючись зрозуміти, чи не здається мені.

Звук повторився і цього разу він був чіткішим.

Якийсь шум, біганина, а потім почувся різкий гуркіт, який змусив мене здригнутися. Я підняв голову настільки, наскільки дозволяв біль, і завмер, прислухаючись.

І тоді я почув постріли принаймні мені так здалося. Серце в грудях стиснулося так сильно, що на мить я перестав дихати. В голові промайнуло десятки думок, але жодна з них не складалася в чітку картину. 

Єдине, що я зрозумів — у моїх викрадачів щось пішло не за його планом.

Наступної миті двері в підвал вибили з таким гуркотом, що я мимоволі заплющив очі. У приміщення різко увірвалося світло, різке й сліпуче після напівтемряви, і я не одразу зміг розгледіти силуети тих, хто зайшов. Їх було двоє. Здоровані в балаклавах.

Вони рухалися швидко, впевнено, ніби точно знали, куди йдуть і що роблять. Один із них підійшов до мене, навіть не сказавши ні слова, і різко схопив за руку, піднімаючи з підлоги. Біль прошив тіло, змусивши мене хрипко видихнути.

— Хто ви такі?.. — голос мій прозвучав глухо і хрипко, але я все одно змусив себе говорити. — Що вам від мене потрібно?

Мені ніхто не відповів Здоровані навіть не поглянули на мене.

Той, що був трохи вищим, швидко перерізав мотузки на моїх руках, але легше мені не стало, бо вони одразу ж схопили мене з обох боків і потягли до виходу, не даючи навіть шансу втриматися на ногах.

Я намагався зрозуміти, що відбувається. Це точно не були люди того виродка. Але хто вони тоді?

Мене витягли з підвалу. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, змусивши на мить заплющити очі. Я жадібно вдихнув, ніби вперше за довгий час, але це не принесло полегшення. Навпаки, тривога тільки посилилася.

На вулиці було вже темно. Я спробував вирватися, хоча чудово розумів, що шансів у мене майже немає.

— Куди ви мене ведете? — запитав я, розуміючи, що мені наврядчи хтось відповість.

Мене підвели до темного мікроавтобуса, дверцята якого вже були відчинені, і заштовхнули всередину. Я вдарився плечем об метал, але не встиг навіть зреагувати, як один із них уже заліз слідом, різко зачинивши двері.