67 Марк

Я сидів у напівтемній палаті й дивився, як повільно піднімається і опускається груди Олі. Кожен її подих віддавалося болем у моєму серці. Монітор тихо пікав, а за вікном ледь чутно шумів дощ.

Я не міг сидіти спокійно. Кожні кілька хвилин я перевіряв, чи не гаряче в неї чоло, чи не сповзла пов’язка. Мені здавалося, що якщо я хоч на секунду відвернуся, знову станеться щось погане.

Я винуватив у всьому себе. Ця думка свердлила мозок, наче розпечений цвях. Я провів долонею по обличчю, намагаючись стримати те, що вже давно рвалося назовні.

— Вибач мені… — прошепотів я майже беззвучно. — Я хотів зробити тебе найщасливішою жінкою на світі, але натомість занапастив. Ти заслуговуєш на казку, а отримуєш мої проблеми.

Оля тихо зітхнула уві сні. Я нахилився і обережно поцілував її в тильну сторону долоні. Її шкіра була холодною. Оля зараз здавалась мені такою маленькою і тендітною під білою лікарняної ковдрою.

Телефон у кишені завибрував. Я швидко вийшов у коридор, щоб не розбудити дівчину, зачинивши за собою двері.

— Говори, — майже прогарчав я.

— Марку, — голос начальника моєї охорони був серйозним і сухим. — Ми тільки що отримали попередні результати експертизи. Це не поломка. Гальмівну магістраль навмисно пошкодили. Розріз зробили професійно — так, щоб рідина витекла не одразу, а коли машина набере швидкість. Хтось точно знав, коли ви поїдете і яким маршрутом.

Від почутого, у мене в очах потемніло. Стіна коридору раптом стала крижаною під моєю долонею.

— Хто? У тебе є хоч якісь підозри? - розлючено запитав я.

— Поки що ні. Але це явно хтось із близького кола. Зовнішній доступ до вашого особистого автомобіля був обмежений. Ми перевіряємо всіх: водіїв, механіків, охорону, навіть ваших колишніх… партнерів.
Останнє слово він сказав обережно. І я одразу зрозумів, про кого він говорить.
Кров ударила в скроні. Я стиснув телефон так, що аж кісточки пальців побіліли.

— Знайдіть його. Або її. Мені байдуже, скільки це коштуватиме і скільки законів доведеться порушити. Я хочу знати ім’я. Я зроблю так, щоб ця потвора пошкодувала, що взагалі народилася.

Я завершив дзвінок і ще кілька секунд стояв в коридорі, намагаючись заспокоїтись і вирівняти дихання.

Гнів, страх і хвилювання змішалися в одну отруйну суміш. Хтось хотів зашкодити нам з Олею.

Повернувшись у палату, я побачив, що Оля вже не спить. Її великі очі стежили за мною. У них був біль, але також — тепла ніжність, від якої в мене перехопило подих.

— Марку, ти щось дізнався?—  запитала вона, уважно дивлячись на мене.

Я підійшов, сів на край ліжка і обережно обійняв її, намагаючись не зачепити пов’язку.

— Я щойно дізнався про те, що це не просто аварія, Олю. Хтось хотів нас убити, - важко зітхнувши, промовив я.

Дівчина ледь помітно напружилася, але не відвела погляду.

— Я це підозрювала, — прошепотіла вона. — Але зараз… я просто рада, що ти тут. Що ми обоє живі.

Я притиснувся чолом до її чола, закриваючи очі і вдихаючи її такий рідний зараз.

— Я знайду того, хто це зробив. Клянуся тобі. Все буде добре, Олю.

Оля слабо посміхнулася і поклала руку мені на щоку.

— Марку, обійми мене міцніше, - попросила Оля.

Я ліг поруч на вузьке ліжко, обережно пригорнув її до себе і поцілував у волосся. Її серце билося поряд з моїм і це допомагало заспокоїтись.

Але всередині мене все ще горів холодний, жорстокий вогонь. Хтось переступив межу і я збирався зробити так, щоб він про це дуже сильно пошкодував.