66 Оля

Спочатку я відчула тільки біль. Тупий, важкий, що пульсував у скроні й віддавав у потилицю. Я спробувала поворухнутися і тихо застогнала. Повіки здавалися такими важкими, ніби на них лежали камені.

— Олю… кохана… - почувся голос Марка.

Він був сповнений такого болю, що я миттєво захотіла розплющити очі і я це зробила. Марк сидів біля ліжка, тримаючи мою руку в своїх долонях так міцно, ніби боявся, що я знову зникну. У нього було бліде обличчя, очі червоні, волосся розпатлане.

Марк Поланський виглядав так, ніби постарів за ці кілька годин на кілька років.

— Марку… — прошепотіла я.

Він відразу нахилився ближче до мене, вільною рукою обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.

— Ти прокинулась… Слава Богу... — Його голос тремтів. — Вибач мені. Вибач, Олю. Це все через мене. Знову через мене. Я мав передбачити, мав перевірити машину, мав…

— Ш-ш-ш… — я ледь стиснула його пальці. Навіть цей маленький рух віддавався болем у мене в голові, але я не відпускала його. — Перестань, любий. Будь ласка, перестань себе картати.

Марк опустив голову і притиснувся чолом до наших сплетених долонь. Я бачила, як здригаються його плечі.

Мій сильний, завжди впевнений Марк зараз виглядав абсолютно розбитим. І від цього видовища у мене защеміло серце сильніше, ніж від удару.

— Я не зміг тебе захистити… вдруге. Ти сказала «так», ми мали бути щасливими, а ти знову лежиш у лікарні. Через мене.

— Марку, подивись на мене.

Він підняв голову. В очах стояли сльози, які він відчайдушно намагався стримати.

— Я рада, — сказала я, і в моїх очах теж з’явилися сльози. — Рада, що ми живі. Я пам’ятаю, як ти закривав мене собою. Як шепотів, що любиш мене. Я все чула.

Я зробила паузу, збираючись із силами. Кожне слово давалося мені дуже важко, але я мала сказати це саме зараз.

— Мені боляче. І трохи страшно… але я щаслива, що ти тут, що ти поряд і  що ми разом. Це найголовніше.

Марк підніс мою руку до своїх губ. Цілував кожен пальчик, кожну кісточку, ніби благав про вибачення.

— Я так тебе люблю… — прошепотів він. — Так сильно, що мені здається, що я не можу без тебе жити.

— Я теж дуже тебе люблю, Марку, — слабо посміхнулася я.

Я не сказала вголос те, про що думала. Що це все не випадковість. Що хтось хоче нам зашкодити. Але зараз я не мала сил говорити про це. Мені треба було просто дивитися на нього, відчувати тепло його долоні і знати, що ми вижили.

— Відпочинь, Олю, — тихо сказав Марк, помітивши, як я скривилася від болю. — Я буду туті нікуди не піду.  Спи, кохана.

— Залишайся… — прошепотіла я, вже заплющуючи очі. — Просто тримай мене за руку.

Він підвівся, обережно сів на край ліжка і нахилився, щоб поцілувати мене в чоло.

— Я завжди буду поряд, — прошепотів він мені на вухо. — Навіть якщо доведеться боротися з усім світом. Ти моя. І я твій. Назавжди.

Я посміхнулася крізь біль і повільно занурювалася назад у сон, відчуваючи, як його великий палець ніжно гладить шкіру на моїй руці.

Головне - це те, що ми вижили і були разом.