57 Марк

Я спершу  не одразу повірив у те, що почув від Олі. Її тихе «так» ще звучало в моїй голові, відгукувалося десь у грудях, змушуючи серце битися так сильно, ніби воно намагалося вирватися назовні.

Полегшення накрило мене хвилею, такою потужною, що на мить я просто заплющив очі, ніби боявся, що все це мені здалося, а потім я притис її до себе.

Міцно, жадібно, так, ніби намагався надолужити кожну секунду, яку ми з Олею втратили. Я цілував її волосся, щоки, губи, не в змозі зупинитися, бо все всередині кричало від радості й вдячності за цей шанс, що вона дала мені.

Я боявся відпустити її навіть на мить. Здавалося, варто мені розтиснути руки і вона зникне, залишивши мене знову самого.

Але моя кохана дівчина була тут, поруч зі мною і вона обіймала мене у відповідь. Коли Оля трохи заспокоїлася, я провів долонею по її волоссю, обережно відвівши пасмо від обличчя, і, дивлячись їй у очі, запропонував поїхати у наш новий дім.

— Поїхали додому, люба.

Я спеціально не сказав «до мене». Це слово більше не мало значення, бо Я хотів, щоб у нас було щось наше спільне.

Дівчина кивнула, і в її погляді з’явилося щось тепле, трохи несміливе, але таке справжнє, що в мене знову перехопило подих від щастя.

Оля зібралася дуже швидко. Я помітив, що речей у неї було зовсім мало, і це боляче вдарило десь всередині. Я уявив, як вона ці дні жила тут, намагаючись зібрати себе по шматках, і мені стало нестерпно соромно.

— Олю, ми купимо тобі все, що ти захочеш, —  сказав я, беручи її сумку. — Одяг, взуття… усе.

Вона лише ледь усміхнулася у відповідь, і ця усмішка була такою милою, що я подумки пообіцяв собі зробити все, аби вона більше ніколи не згасала.

Ми з Олею вийшли з готелю і попрямували до моєї машини. Я відкрив перед нею двері, допоміг сісти, зачекав, поки вона влаштується, і лише тоді обійшов авто та сів за кермо.

Дорога здалася мені водночас короткою і нескінченно довгою. Я вів машину, але думками постійно повертався до Олі, до того, що вона поруч, що дала мені шанс, не дивлячись ні на що. І водночас я дуже хвилювався.
Я дуже хотів, щоб моїй коханій все сподобалося. Це було неймовірно важливо. Набагато важливіше, ніж будь-що інше.

Коли ми з Олею під’їхали до будинку, я на секунду затримав подих, а потім вийшов і відкрив їй дверці машини. Ми піднялися разом, і з кожним кроком моє хвилювання лише зростало.
Я відчинив двері квартири і пропустив дівчину вперед.

— Прошу, — посміхнувшись, сказав я.

Оля зайшла, а я йшов позаду, уважно спостерігаючи за кожним її рухом, за тим, як вона озирається, як робить перші кроки всередині.

Оля, не кваплячись, пройшлася по квартирі. Я мовчки йшов слідом за нею, не наважуючись щось говорити, бо боявся зіпсувати цей момент.

Вона піднялася на другий поверх, оглянула кімнати, торкалася деталей, ніби намагалася відчути це місце, а я стояв і чекав на її рішення та реакцію.

Коли вона нарешті повернулася до мене, я затамував подих від хвилювання.

— Мені тут неймовірно подобається, Марку, — сказала Оля, посміхнувшись.

У цей момент я, здається, вперше за довгий час по-справжньому видихнув і відчув полегшення. Напруга, яка тримала мене весь цей час, відпустила, і я навіть не стримав щасливої усмішки.

Я підійшов до Олі ближче, обережно, ніби все ще боявся, що це сон.

— Я обіцяю, —  сказав я, дивлячись їй у очі, — що в цьому домі ми з тобою будемо щасливі.

Ці слова були для мене не просто фразою. Це була обіцянка, яку я збирався виконати за будь-яку ціну.

Я обійняв її, притягнув до себе і ніжно поцілував і в цю мить усе стало на свої місця.