56 Оля

Слова Марка звучали тихо, але кожне з них відкликалрсь всередині мене, змушуючи серце шалено битись.

Я стояла навпроти Марка Поланського і відчувала, як емоції накривали мене, наче хвилею. Переді мною був вибір, від якого залежало надто багато.

Я могла відмовитись від цього чоловіка, переконуючи себе, що так буде правильно, що я не маю права пробачати зраду. А могла зробити крок назустріч Марку і дати йому шанс.

Я дивилася на Марка і бачила те, як він чекає, як хвилюється. А в очах Поланського читався страх втратити мене і щире каяття.  Я все це відчувала і вірила йому.

Трохи повагавшись, я зробила крок до нього. Я підняла руку і бережно доторкнулась до його щоки.

Моя долоня ледь торкалася його шкіри, пальці нерішуче ковзнули вздовж, і в цю мить усе навколо ніби зникло. Марк накрив мою руку своєю.

Тепло його долоні було таким знайомим, таким рідним, що в грудях щось різко здригнулося. Я підняла погляд і зустрілася з його очима, і саме тоді помітила сльози.

Це було настільки несподівано, що всередині щось остаточно зламалося і я не витримала.

Сльози самі покотилися по щоках, і я навіть не намагалася їх стримати. Усі ці дні я трималася, намагалася бути сильною, розібратися, не дати емоціям взяти гору, але зараз це вже не мало значення.
Я просто обійняла міцно обійняла Марка. Так міцно та відчайдушно, ніби боялася, що якщо відпущу, то він зникне.

Марк одразу притис мене до себе, так само сильно, і я відчула, як напруга, яка тримала мене весь цей час, починає відступати. Його руки були теплими і впевненими, і в цих  обіймах було стільки всього — вибачення, біль, страх і водночас надія.

Він нахилився і поцілував мене. Цей поцілунок був гарячим, пристрасним, але водночас ніжним, ніби він боявся зробити щось не так, зруйнувати цей крихкий момент.

Я відчувала, як у ньому змішалося все, що ми пережили, і від цього серце стискалося ще сильніше.
Коли він трохи відсторонився, його погляд був серйозним і водночас таким відкритим, що я не могла відвести очей.

— Ти готова дати мені шанс, Олю? — запитав Марк, уважно дивлячись на мене.

Я дивилася на нього крізь сльози і розуміла, що відповідь уже є.

— Так, — прошепотіла я.

Сльози продовжували котитися по щоках, але цього разу вони були іншими іІ вперше за ці дні я відчула, що дихати стало легше.