53 Марк

Я повернувся додому пізно, в квартирі було занадто тихо, і ця тиша не заспокоювала, а навпаки тиснула на мене, ніби в кожному кутку залишилися сліди того, що я хотів би стерти зі своєї пам'яті назавжди.

Я зачинив за собою двері, повільно зняв піджак і кинув ключі на тумбу, але навіть ці звичні рухи не допомагали відчути себе на своєму місці.

Я пройшов у вітальню й зупинився посеред кімнати, оглядаючись навколо так, ніби бачив її вперше. Усе виглядало так само, як і раніше, але водночас зовсім інакше, ніби сама атмосфера змінилася і стала чужою.

І я раптом чітко зрозумів, що більше не хочу тут жити. Ця думка прийшла несподівано, але була настільки ясною, що я навіть не намагався з нею сперечатися.

Квартира, яка раніше здавалася мені місцем, де я можу відпочити і бути собою, тепер викликала лише роздратування і глуху злість, яка повільно піднімалася зсередини.

Я провів рукою по волоссю і повільно видихнув, намагаючись заспокоїтись, але це не допомогло, бо варто було лише заплющити очі, як переді мною знову з’являлися ті самі сцени, від яких не було куди подітися.

Я пам’ятав кожну деталь і від цього ставало огидно. Мене починало нудити від самої думки, що в цих стінах відбувалося те, що я тепер хотів би викреслити зі свого життя.

Я злився на себе, на ситуацію, на те, що дозволив всьому цьому статися саме тут, у місці, яке мало бути нашим з Олею.

Я різко пройшовся кімнатою, ніби намагався втекти від власних думок, але це було марно, бо вони не відставали.

Усе навколо нагадувало мені про те, що сталося, навіть якщо я не хотів цього помічати. Я зупинився біля дверей Оліної спальні і на секунду завмер, не наважуючись зайти всередину.

Саме там усе й сталося. Я стиснув щелепу, відчуваючи, як у грудях знову піднімається хвиля злості і огиди до самого себе, і відвернувся, навіть не відкривши двері.

Я більше не хотів  жити в цьому місці. Це рішення остаточно закріпилося в мені, і разом із ним прийшло дивне відчуття ясності.

Я більше не бачив сенсу триматися за цю квартиру, за ці стіни, які тепер асоціювалися лише з помилкою, що коштувала мені занадто дорого.

І справа була не тільки в мені. Я подумав про Олю, і від цієї думки всередині знову щось боляче стиснулося.

Навіть якщо вона колись вирішить повернутися, навіть якщо дасть мені шанс, я не маю права приводити її сюди.

В це місце, у кімнату, де вона побачила те, що не повинна була бачити. Я чудово розумів, що для неї це буде ще гірше, ніж для мене.

Оля точно не зможе просто зайти і зробити вигляд, що нічого не було, бо такі речі не стираються з пам'яті.

І я не хотів змушувати її проходити через це знову. Я повільно видихнув і провів рукою по обличчю, відчуваючи, як це рішення стає остаточним і незворотним.

Мені потрібно нове житло. Новий початок без цих спогадів, без цього тиску, без відчуття, що кожна деталь навколо нагадує про помилку, яку я вже не можу виправити.

Я дістав телефон, але не став одразу нікому телефонувати, лише кілька секунд дивився на екран, обдумуючи все ще раз.

Це рішення було не просто про зміну квартири. Це було моєю спробою залишити позаду те, що я не хотів більше носити із собою.

Я підняв погляд і ще раз оглянув кімнату, яка колись була для мене домом. Але тепер все кардинально змінилося і мені дуже хотілося швидше втекти звідси.