52 Оля

Минуло вже п’ять днів, як я жила в цьому готельному номері, і за цей час він встиг стати для мене чимось на кшталт тимчасового укриття, де я могла сховатися від усього, що боліло.

Перші дні я майже не розуміла, що відбувається, просто існувала між сном і короткими моментами, коли змушувала себе поїсти або прийняти душ, але поступово думки почали ставати чіткішими, а емоції — менш різкими.

Біль нікуди не зник повністю, але вже не накривав так, як раніше. Образа й злість, які спочатку здавалися нестерпними, почали відступати, залишаючи після себе втому і дивне відчуття порожнечі, ніби всередині стало тихіше, але разом з тим і якось холодніше.

Я багато спала, іноді просто щоб не думати, іноді тому, що не вистачало сил навіть ні на що. Коли прокидалася, брала телефон і намагалася чимось себе зайняти — бездумно гортала відео, вмикала серіали, які навіть не запам’ятовувала, лише б не залишатися наодинці з власними думками надовго.

Ці п’ять днів ніби розтягнулися в один довгий, повільний день, у якому я потроху збирала себе заново.
І десь між цим усім до мене почало приходити розуміння, що далі так бути не може.

Я не можу вічно ховатися в цьому номері, як у коконі, сподіваючись, що біль просто зникне сам по собі.
Мені потрібно було рухатися далі.

Думка про те, щоб повернутися до мами і сестри, спочатку здавалася страшною, бо це означало визнати, що я не впоралася сама, але чим більше я про це думала, тим чіткіше розуміла, що саме там я зможу знову відчути себе в безпеці.

Я уявляла, як зайду в знайомий дім, де все залишилося таким, яким було раніше, як мама обійме мене, нічого не питаючи одразу, як сестра почне говорити про якісь дрібниці, намагаючись відволікти мене, і від цієї картини в грудях ставало трохи тепліше.

Разом із цим прийшло й інше рішення, яке несподівано здалося правильним. Я хотіла повернутися до роботи в школі.

До тих простих речей, які раніше здавалися буденними, але насправді давали мені відчуття стабільності і сенсу.

Уроки, зошити, пояснення задач, учні, які іноді дратують, але водночас змушують усміхатися — усе це було частиною мого життя, яке я залишила позаду. І, можливо, настав час повернути його.

А от думка про квартиру Марка викликала зовсім інші відчуття. Я навіть не намагалася уявити, як переступлю той поріг знову, як зайду в ту кімнату, де все сталося, бо знала, що не витримаю. Ці стіни назавжди залишаться для мене місцем, де щось зламалося, і жити там, ніби нічого не було, я точно не зможу.

Я повільно видихнула і взяла телефон, розуміючи, що настав момент зробити перший крок.
Пальці на секунду зависли над екраном, бо, незважаючи на всі рішення, всередині все одно залишалося хвилювання.

Але я вже майже натиснула на контакт мами, коли раптом у двері постукали.
Я на мить завмерла від неочікуваності. Стук повторився, і цей звук різко повернув мене в реальність, змусивши серце забитися швидше.

Я не чекала нікого, тому здивувалась, що хтось прийшов. Повільно підвівшись, я кілька секунд просто стояла, намагаючись зрозуміти, хто це може бути і чи варто взагалі відчиняти.

Всередині знову з’явилося напруження, яке я тільки почала відпускати. Я зробила крок до дверей, відчуваючи, як долоні трохи холонуть, і зупинилася зовсім поруч, так і не наважуючись одразу їх відкрити.

— Хто там? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

У відповідь на секунду запанувала тиша. І саме ця пауза змусила мене напружитися ще більше.