48 Оля

Я відчинила двері й одразу завмерла, бо на порозі стояв Марк, і від цього всередині все боляче стиснулося, бо перед моїми очима знову з'явилась картина того, як він обіймав і пристрасно цілував ту змію.

Кілька секунд я просто дивилася на нього,  не знаючи, що сказати чи зробити. Після всього, що сталося, бачити його було важче, ніж я уявляла. Мені хотілося плакати, але сліз більше не було. Схоже, що я вже всі вилакала.

— Як ти мене знайшов? — запитала я, відчуваючи, як всередині все  тремтить від образи і гніву.

Марк  виглядав втомленим і напруженим, ніби ці години далися йому не легше, ніж мені. Поланський провів рукою по волоссю і важко зітхнув.

— По картці, — сказав він нарешті. — Ти розрахувалася тут, і я відслідкував платіж.

Між нами повисла тиша. Я відчувала, як з кожною секундою мені стає все складніше тримати себе в руках, бо хотілося кричати від болю. Від самої думки про те, що він так легко сплутав нас з Тамілою, мене починало нудити.

Марк зробив обережний крок уперед, але одразу ж зупинився, помітивши мій погляд.

— Олю… — почав він тихо. — Я повинен тобі все пояснити. Те, що ти бачила — це не…

Я ледь похитала головою і на мить заплющила очі, бо навіть почути початок цього пояснення було боляче.

— Не треба, — сказала я спокійно, хоча це коштувало мені значно більше, ніж могло здатися.

Він замовк, але я бачила, що він не збирається просто піти, і це тільки ускладнювало все ще більше.

— Будь ласка, вислухай мене, — продовжив він уже тихіше. — Я не знав, що це не ти. Я думав, що це ти… Я б ніколи так не вчинив, якби знав.

Його слова боляче різали, бо я розуміла, що він говорить щиро, але перед очима знову і знову спливала та сцена, від якої стискалося серце.

Я підняла на нього погляд і змусила себе говорити спокійно.

— Марку, я зараз не готова це слухати, — сказала я тихо. — Можливо, ти хочеш усе пояснити, і, можливо, колись я зможу тебе вислухати, але не зараз.

Я зробила невелику паузу, намагаючись не дозволити голосу зірватися.

— Мені дуже боляче, — додала я вже тихіше. — Я навіть не знаю, як це нормально пережити, тому що в голові постійно одне й те саме, і я не можу це вимкнути.

Він дивився на мене уважно, і в його погляді було стільки провини, що на секунду мені стало ще важче, але я швидко відвела очі.

— Мені потрібен час,  щоб хоч трохи прийти до тями, заспокоїтись і зібратися з думками.

Кілька секунд він мовчав, ніби намагався прийняти це, хоча йому це давалося нелегко.

— Ти хоча б даси мені шанс усе пояснити? — тихо запитав він.

Я не відповіла одразу, бо чесної відповіді в мене не було. Усередині було надто багато болю і втоми і образи, щоб зараз щось вирішувати.

— Я не знаю, — сказала я нарешті. — Можливо. Але точно не зараз.

Я обережно потягнула двері на себе, відчуваючи, що ще трохи — і я просто не витримаю цієї розмови.

— Будь ласка, Марку,— додала я тихо. — Просто дай мені трохи часу.

Він не одразу відреагував, але потім ледь помітно кивнув. Я зачинила двері й сперлася на них спиною, заплющивши очі.

Я просто мала все це пережити...