47 Оля

Я довго йшла вулицями, не помічаючи ні людей, ні машин, ні світла ліхтарів, які вже почали розсіювати вечірню темряву. Думки плуталися, але серед цього хаосу поступово вимальовувалося чітке розуміння того, що я не можу зараз повернутися додому.

Я не хотіла, щоб мама та моя молодша сестра бачили мене в такому жахливому стані. Я не хотіла відповідати на запитання, на які сама ще не мала відповідей. І тим більше не хотіла пояснювати, чому у мене тремтять, руки, а очі наповнені сльозами, які я ледве стримувала.

Тому рішення прийшло само собою. Я вирішила  поїхати в якийсь недорогий готель і зняти там номер на деякий час.

Ця думка трохи заспокоїла, дала хоча б ілюзію контролю над ситуацією. Я зупинилася, дістала телефон і викликала таксі, намагаючись зосередитися на простих діях, які не вимагали від мене емоцій.

Коли машина під’їхала, я мовчки сіла на заднє сидіння і назвала адресу першого готелю, який знайшла в інтернеті. Мені було байдуже, який він буде, головне — щоб там були двері, за якими можна заховатись від усіх, і тиша, в якій я зможу залишитися наодинці з собою.

Дорогою я раптом зрозуміла, що у мене немає із собою майже нічого. Ні змінного одягу, ні засобів гігієни, ні навіть найнеобхіднішого.

Це відкриття на мить вибило мене з рівноваги, але я швидко перевірила сумку і відчула величезне полегшення, коли знайшла там картку. Це було єдине, що зараз мало значення.

Я попросила водія зупинитися біля невеликого торгового центру, щоб придбати собі необхідні речі.

Усередині було людно, але цей шум і рух навіть трохи відволікали. Я швидко обрала найпростіші речі — кілька комплектів білизни та зручний одяг.

Я не вдивлялася в дзеркала і не думала про те, як виглядаю, бо зараз це не мало жодного значення.

Після цього я зайшла в невелике недороге кафе, де замовила собі сніданок, хоча апетиту майже не було. Гарячий чай трохи зігрів мене зсередини і допоміг заспокоїтись.

Я не затримувалася довго, бо єдине, чого хотілося по-справжньому, — це тиша і спокій.
У готелі все відбувалося ніби автоматично. Я назвала своє ім’я, отримала ключ і піднялася в номер, майже не озираючись навколо. Коли двері за мною зачинилися, я вперше за весь цей час дозволила собі видихнути і розслабитись.

Тиша огорнула мене, і я на кілька секунд просто притулилася до дверей, заплющивши очі.
Потім я повільно пройшла у ванну кімнату і відкрила воду. Гарячий душ став тим єдиним, що змогло хоч трохи змити з мене напругу цього дня.

Я стояла під струменями води довше, ніж зазвичай, відчуваючи, як тепло поступово проникає в тіло, але навіть це не могло повністю заглушити біль, який залишився десь глибоко всередині.

Коли я вийшла, сили остаточно покинули мене. Я ледь дійшла до ліжка і, не думаючи ні про що, просто впала на нього, закутавшись у ковдру, ніби це могло захистити мене від усього, що відбувалося.

Втома накрила мене настільки різко і сильно, що у мене більше не залишилось сил. Я провалилася в сон.

Не знаю, скільки часу минуло, але прокинулася я від наполегливого стуку у двері мого номеру.

Звук здавався далеким і нав’язливим водночас, ніби пробивався крізь густий туман, у якому я все ще перебувала. Я неохоче розплющила очі, намагаючись зрозуміти, де знаходжуся і що відбувається.

Стук повторився. Я повільно піднялася з ліжка, відчуваючи, як тіло ще не встигло відійти від сну, і зробила кілька кроків до дверей.

У голові промайнула думка, що це може бути хтось із персоналу, але водночас всередині з’явилося дивне передчуття.

Я обережно відчинила двері і завмерла на місці. На порозі стояв Марк Поланський.

Його погляд одразу знайшов мій, і в цю мить повітря між нами стало напруженим, ніби ось-ось мало вибухнути.

Я відчула, як серце різко пришвидшилося, а всі емоції, які я намагалася втримати в собі, знову піднялися назовні.