44 Марк

Я не одразу зрозумів, що саме сталося в той момент, коли двері до кімнати відчинилися і на порозі з’явилася Оля. Справжня Оля.

Я дивився на неї і не міг змусити себе навіть поворухнутися, ніби тіло раптово перестало мені підкорятися. У голові запанувала порожнеча, в якій не було жодної логічної думки, лише глухий, наростаючий шум.

Цього не могло бути. Цього просто не могло бути. Я щойно був поруч із нею.
Відчував її, говорив із нею, дивився їй в очі.

А тепер вона стояла на порозі і дивилася на мене так, ніби я зрадив її найжорстокішим способом в зробив дуже боляче.

Я різко сів в ліжку, не відводячи погляду від Олі. У грудях щось боляче стиснулося, і дихати стало важче.

— Олю… — голос прозвучав хрипко, ніби не належав мені.

Вона дивилася на мене кілька секунд, і в її очах було стільки болю, що я відчув, як усередині щось починає ламатися.

Я шоковано витріщався на дівчину і не розумів того, що відбувалось. І найгірше було те, що я починав усвідомлювати, що щось пішло не так значно раніше, ніж в цю мить.

— Я… — я намагався сказати хоч щось, але слова не складалися.

Оля повільно похитала головою, ніби не хотіла нічого чути.

— Не треба, — тихо сказала вона, і від цього спокійного тону мені стало ще гірше. — Я просто візьму свої документи і піду. Не буду вам заважати.

Її слова прозвучали рівно, але я бачив, як тремтять її руки і як вона намагається стримати сльози.

— Олю, зачекай, — я хотів встати з ліжка і кинутися за нею, відчуваючи, як всередині піднімається паніка. — Ти не розумієш, це…

Але я сам не знав, що саме хотів сказати. Що це помилка? Що я не винен? Що я думав, що поруч зі мною вона?

Усе це звучало абсурдно навіть у моїй голові. Оля вже не дивилася на мене. Вона швидко пройшла до столу і дістала із шухляди документи, ніби боялася затриматися хоча б на секунду довше.

Я повинен був розібратися в тому, що відбувається.

— Олю, будь ласка, зупинись, — сказав я, відчуваючи, як напруга всередині зростає.

Я встав з ліжка, щоб кинутися за Олею, коли раптом відчув, як мене схопили за руку. Я різко обернувся.
Це була бісова Таміла.

На мить я навіть не відразу впізнав її, настільки все в моїй голові перемішалося. Але варто було мені зустрітися з її поглядом, як усередині щось різко перевернулося.

У цей момент усе стало на свої місця. Ніби пазл, який довго не складався, раптом склався в одну жорстоку картину.

— Відпусти, — сказав я розлючено.

Але вона не поспішала цього робити. І цієї секунди вистачило. Я почув, як грюкнули вхідні двері. Оля пішла.

Я різко висмикнув руку і зробив крок до виходу, але одразу ж зупинився. Запізно.

У квартирі запанувала тиша, від якої в голові почало дзвеніти. Я стояв посеред коридору, намагаючись усвідомити, що щойно сталося, але думки плуталися і не складалися в логічний ланцюг.

Як це взагалі можливо? Як я міг не помітити? Я був бовдуром і повірив у те, що хотів.

Я повільно провів рукою по обличчю і різко видихнув, відчуваючи, як усередині піднімається щось темне і важке.

Озирнувшись, я побачив Тамілу. Вона стояла поруч, і на її губах була ледь помітна усмішка. І в цей момент мене накрило.

Лють піднялася настільки різко, що на секунду перед очима потемніло. У шлунку все стиснулося, і мені здалося, що мене зараз знудить від огиди до того, що відбувається. До неї і до самого себе.

— Це ти зробила, — сказав я повільно, дивлячись їй прямо в очі.

Це вже не було питанням, бо я вже знав відповідь. Усе всередині напружилося, і я відчув, як пальці мимоволі стискаються в кулаки.

Я згадав останні дні, кожен погляд, кожен рух,  кожне слово. І від цього усвідомлення стало ще гірше.

Я обдурився, дозволив себе обдурити. І найгірше було те, що ці два дні були реальні. Я прожив їх, вважаючи, що поруч зі мною Оля.

Але це була не вона. Я зробив повільний крок у бік Таміли, не відводячи від неї погляду.

— Навіщо? — мій голос прозвучав глухо, але в ньому вже відчувалася небезпека.

Повітря між нами ніби загусло від напруги і я розумів, що це лише початок.