Розділ 5. Тіло у комірчині

Наступні кілька днів минули, ніби в тумані. Назару здавалося, що він перебуває між сном та реальністю. Не раз йому ввижалося обличчя Ярини. Жінка була так близько, що він відчував запах її парфумів. Вона торкалася рукою його чола, йшла геть, поверталася і поїла його чимось гірким.

Одного ранку все минуло. Назар став на порозі своєї хати, потягнувся, привітався з бабунею Олюнею і одразу помчав до хати Ярини. Дорогою перестрів місцевих, які поверталися з недільної служби.

– Слава Ісусу Христу! – привітався з ними чоловік, проте ті навіть не звернули на нього увагу.

– Що день, то гірше, – нарікала жінка у синій хустині.

– Пенсії затримують. За що жити? – бідкалася інша.

– От хто не переймається грошима, – перша жінка злісно кивнула в бік двору Ярини. – Нащо їй на роботу ходити? І так гаманець завжди повний.

– Та я вже не знаю, чи вона тому рада, – співчутливо закивала головою її співбесідниця.

Вони пішли далі, а Назар зупинився біля хвіртки. Нещодавні події майже стерлися з його пам’яті і чоловік вже не розумів, чи то було насправді.

– Володька! Він повинен щось знати.

Чоловік кинувся до магазинчику на роздоріжжі, де часто зустрічав п’яничку. Двері були зачинені.

– Похмелитися хочеш? – спитав його якийсь дядько, смалячи дзиґар неподалік.

– Ви не бачили Володьку?

Дядько задумався.

– Та був тут якось. Рано пішов. Пару місяців переді мною.

Назар не звернув уваги на його слова.

– Мені треба з ним поговорити.

– Приходи опівночі. То його час.

***

Назар сидів під грушкою до ночі, поки не з’явився Володька.

– О, ти що тут робиш? Є на «сто грам»?

Назар підірвався з місця.

– Що то було тієї ночі?

Володька глянув на нього розсіяним неуважним поглядом.

– Дідько то був.

– То Ярина справді… відьма?

– Хто її знає.

– Він живе з нею?

– Не знаю, – Володька гикнув.

Назар задумався, не відводячи погляду від п’янички.

– Я повинен спитати її. Ти підеш зі мною.

– Куди-и-и? – очі Володьки враз проясніли.

– Даю сотку на пляшку.

Чолов’яга завагався. Сто гривень йому ще ніхто не давав.

– Добре. Але більше не хрестися при мені.

– Чого?

– Бо я той-во… атеїст.

***

Назар відчинив двері. На диво, ті не були замкнені. Ярини не було вдома. Чоловік обійшов усі кімнати і зупинився перед прихованими за шторою дверима комірчини. Йому знадобилося кілька секунд, аби зірвати колодку. У ніс вдарив знайомий запах ліків. Кімнату осяювало тьмяне світло від нічника. На побілених стінах висіли пучки зілля, а навпроти на ліжку хтось лежав. До руки людини була підключена крапельниця. Назар повільно підійшов і жах застиг на його обличчі: то був він сам! Чоловік дивився на власне тіло, яке безвольно покоїлося на постелі. Голий торс, укритий легкою ковдрою, був розмальований дивними візерунками. Вони були схожі не то на гілки хвої, не то на мереживо, створене на вікнах морозом.

– Овва, то ти теж вмер? – Володька зазирнув йому через плече.

Назар хотів спитати, що означає «теж», як раптом у дверях з’явилася Ярина.

– Що ти тут робиш?!

Володька, перелякавшись, гепнувся на підлогу, як лантух.

– Що це? – голос Назара тремтів.

Ярина мовчки підійшла до ліжка, відключила крапельницю, перевірила пульс лежачого і врешті глянула на Назара.

– Ти.

– Але як?

Ярина втомлено зітхнула.

– Тебе вдарило блискавкою на полі. Я одразу зрозуміла, що ти – лише духовна оболонка тебе справжнього. Знайшла твою автівку, а біля неї – тіло.

– То я помер? – Назар з острахом дивився на себе.

– Ні. То кома. Мені шкода, що тобі довелося саме так дізнатися про це.

Чоловік перевів на неї погляд.

– Гаразд. Хай буде так. Я прийшов з іншої причини.

Ярина кивнула.

– Я знаю, що тебе цікавить. Обговоримо це завтра. Я маю нічну зміну в лікарні. Відлучилася, аби зняти крапельницю. Залишайся тут, нікуди не йди. Він сюди не зайде.

Жінка мовчки вийшла, переступаючи через Володьку, який досі лежав без свідомості. Над її головою дзенькнула підкова-оберіг.

***

 Ярина до ранку не зімкнула очей, хоч нічне чергування видалося спокійним. На перезмінці колега влетіла в сестринську і, не привітавшись, випалила: