Розділ 3. Пообідня чортівня

На лавці під парканом сиділа баба Іванка. Стара, як світ, та зморщена, як печене яблуко. Назар зупинився біля неї.

– Добридень!

Баба підвела на нього світлі очі.

– І тобі добрий день! А чий ти будеш?

– Петра Косача внук.

– А Петро де?

– Та вмер давно.

Баба подивилася на Назара, як на пришелепкуватого.

– Що ти мелеш? Я ‘го вчора виділа.

Хлопець усміхнувся. Баба стара, щось могла й забути.

Раптом на коліна бабі стрибнув кіт. Він здався чоловіку знайомим. Назар міг заприсягтися, що колись у сусідки був такий самісінький: сірий, з гербом на чолі та різнокольоровими очима.

– Мурчику, де ти був? – баба Іванка лагідно погладила кота.

– Де ви знайшли такого самого? Ще й назвали так, як попереднього.

– Він у мене один, мій Мурчик, – голос старої посоловів.

Погляд Назара впав на дірку в паркані сусідки. Через пів години чоловік повернувся з інструментами та дошкою, аби його полагодити.

***

По обіді Назар все ж наважився постукати у двері Ярини. Йому навіть здалося, що жінка була рада його бачити.

– Я хотів спитати, може тобі допомога по-господарству потрібна?

Ярина повела плечем, стоячи спиною до чоловіка і роблячи канапки.

– Чоловіків тут обмаль. Лише Володька все на одному місці чатує. На «сто грам» жебрає.

– Який Володька? – Ярина повернулась до Назара.

– Та алкаш місцевий. На роздоріжжі біля магазину завжди стоїть.

– А, той. Та він давно вже… стоїть. А чоловіків нема. Хто на війні, хто на заробітках. Дефіцит, – жінка всміхнулася.

Назар не міг відвести від неї погляду. Хвилясте волосся Ярини, яке вибилося з пучка, прилипло до щік та шиї. Темно-червоні коралі в кілька рядів покоїлися на її грудях. Тонка бретелька сукні раз за разом спадала з плеча жінки і вона поспішала її поправити. Назар з радістю здер би ту одежину з її тіла.

– Тобі чаю чи кави?

– Води. Жарко.

Ярина підскочила до холодильника і витягнула банку з домашнім лимонадом.

– То рецепт моєї мами. Спробуй, – вона простягнула склянку і чоловік торкнувся її руки.

Жінка на мить завмерла і їхні погляди знову зустрілися. Наступної миті в хаті різко стемніло.

– Невже знову гроза?

– Ні, – перелякано відповіла Ярина, смикнувши рукою, від чого лимонад розхлюпався зі склянки на стіл та сукню. – Тобі варто піти.

– Чому? – Назар підвівся і спробував наблизитися до неї, та цієї миті за вікном знову почувся брязкіт ланцюгів. – Що то?

– Нічого. Йди вже! – Ярина хотіла виштовхати чоловіка за двері, проте той опирався.

– Що за чортівня?

«Яке влучне порівняння», – промайнуло в голові жінки. – Вибач, голова розболілася. Певно, тиск.

Гуркіт лунав звідусюди. Він оперезав хату довкола, проникаючи всередину та добираючись до мозку Назара. Враз вхідні двері відчинилися навстіж і Ярина вискочила вперед, затуляючи собою чоловіка.

– Богородице Діво, Царице Небесна, яка отримала силу від Бога, – шепотіла жінка, стискаючи в руках нагрудний хрестик. – Пришли мені на поміч Твої небесні легіони… аби вони під Твоїм керівництвом переслідували пекельні сили…

У сінях на підлозі з’явилася тінь. Вона росла, а з нею посилювався брязкіт ланцюгів. Плечі Ярини легко тремтіли, та жінка продовжувала молитися:

– …пішли святих янголів, які дарують нам захист та обережуть від зла… Амінь.

Враз усе стихло. Тінь зникла і за вікном посвітліло. Ярина повернулася до Назара.

– Тобі треба йти. Молитва стримає його, але не на довго.

Жінка витерла очі рукою, поправила волосся і заходилася прибирати зі столу.

– Можеш пояснити, що то було? – Назар нарешті видихнув.

– Граф. Колись його прив’язали до мене через коралі. Вибач, що ти став свідком цього, – Ярина продовжувала змітати невидимі крихти зі столу.

Чоловік спробував взяти її за руку, та вона різко відскочила назад.

– Відчепися від мене, благаю! – голос жінки зірвався на крик. – Не приходь сюди більше! Я роблю все, щоб ти якомога скорше залишив це місце, та поки не виходить!

Назар мовчки вийшов з хати. Ярина дістала ключі з кишені і, припіднявши штору, за якою ховалися ще одні двері, увійшла до невеликої комірчини. У повітрі витав важкий запах ліків.

***

Життя у містечку було розміреним та спокійним. Здавалося, час тут зупинився. Все залишилося таким, яким Назар пам’ятав його ще зі школи. Лише дерева у парку стали більш розлогими та старий палац ще більше почорнів від часу.

Чоловік піднявся сходами у задній двір. Фонтан посередині не працював уже років сто. Широкі двосторонні сходи зійшлися вгорі на великій терасі, оточеній кам’яною балюстрадою. Старожили казали, що колись пані Гелена стояла тут, визираючи свого Корнеля. Той, верхи на коні, під’їжджав під самі сходи, вітаючи кохану дружину.