Друга частина

Друга частина

Вітер розвивав світле волосся Річардса. Він дивився вдалину на рівну гладь океану. Минуло два тижні відтоді як вони покинули береги Англії. Перед ним розстилалася лише вода.  Він вдихнув морське повітря, відчувши себе знову вільним. Хоч він і був на королівській службі, і раніше часто бував у морі, але його гнітило, що останнім часом король не давав жодних наказів флоту, і він змушений був залишатися в порту.

«Треба зав'язувати з цією справою, - промайнуло в голові у Джона. - Я не для того йшов на службу, щоб стирчати разом із кораблем на одному місці».

Він подивився на всі боки. Ніколас стояв за штурвалом. Їхній шлях лежав на Тортугу. Він хотів відшукати якогось старого друга.

Джон підійшов до нього.

- Начебто непоганий корабель!

- Так. Міцний, маневрений і швидкий на ходу. Ще тиждень і будемо на місці, - усміхнувся Ніколас. - Я пам'ятаю тільки один такий корабель...

- Ти про «Арес»?

- Саме так! От якби ще «Немезіду» перевірити його в справі, - Ніколас підморгнув Джону.

- Я не зовсім тебе розумію.

Граф розсміявся.

- Я не збираюся все починати заново, але може статися, що на нас нападуть, і тоді ми змушені будемо оборонятися.

- Сподіваюся, цього не станеться. - Річардс чомусь подумав про маркізу.

- Ти що, злякався?

- У нас на борту жінка чи ти забув?!

Ніколас уважно подивився на Джона.

- Габріелла може дати фору будь-якому чоловікові, що перебуває тут.

- Мені вона програла.

- Тільки тому, що спіткнулася, - почувся позаду суворий голос.

Вони обернулися. Дівчина обурено дивилася в сірі очі хлопця.

- Не наговорюй на мене, домовилися? - із цими словами вона відійшла на ніс судна.

- Норовлива!

Джон подивився на Габріеллу.

- Ми можемо з тобою поговорити наодинці? - звернувся він до де Арсена.

- Що таке? - граф простежив за поглядом Річардса. - Зрозуміло! Але, дорогий друже, тут я тобі нічим допомогти не зможу... Ти - улюбленець жінок! Ти краще за мене знаєш, як потрібно з ними поводитися і що коли говорити, - усміхнувся Ніколас.

Джон мовчав. Він тільки дивився на маркізу, яка перебувала поруч із братом і про щось жваво розмовляла. Едуард у відповідь усміхався. Сонце сідало за обрій і від цього руде волосся дівчини, здавалося вогненним. Річардсу уявилося, як він заривається в цю копну волосся і вдихає його аромат. Він кілька разів моргнув, відганяючи від себе непрохані думки.

- Чи не закохався ти? Містере Вілрмот, візьміть штурвал! - коли Генрі підійшов, Ніколас звернувся до Джона. - Ходімо в каюту!

Вони увійшли в шикарно обставлену каюту. Усе було обрамлено різьбленим деревом. На підлозі лежали килими. Меблі були з дорогого відполірованого дерева.

- Мабуть, судно належало знатному вельможі, - озираючись довкола, промовив Джон.

Ніколас кивнув.

- Швидше за все, грецькому купцеві. Назва корабля говорить сама за себе. Може по стаканчику рому? Ми ж, як не як зображуємо піратів, та й розмова має бути довгою, я так думаю.

- Так! Тобі простіше вжитися в роль, варто тільки згадати...

- Впораєшся! У цьому немає нічого складного, - наливаючи у дві склянки міцний напій і простягаючи одну Джону, промовив Ніколас. - А тепер поговоримо про маркізу? Що ти до неї відчуваєш?

- Не знаю, Ніку. З нею я ні в чому не впевнений, тому й хотів із тобою поговорити. Уперше зі мною таке... Я на роздоріжжі... Не знаю, що робити!

Граф де Арсен уважно його слухав.

- Я завжди знав, як мені вчинити в тій чи іншій ситуації, що стосувалося жінок. Завжди знав, коли варто зробити комплімент, почати флірт, запросити на танець або підставити плече, щоб вона могла поплакатися, але тільки не з Габріеллою. Ця дівчина не передбачувана! Начебто видно, що їй погано, що їй не вистачає друга, а вона візьме й доведе протилежне!

- Саме цим вона тебе й приворожила. Для тебе вона не схожа на інших. Ти зачарований нею! Ти завжди намагаєшся перебувати в тому місці, де й вона. Шукаєш своїми очима її руду голівку, або зловити її погляд, а коли вона посміхається тобі, у тебе по тілу розливається приємне тепло, бо ти знаєш, що ця посмішка призначена тільки тобі одному!

Джон промочив горло, оскільки Ніколас точно описав його почуття.

- Хочу повідомити вам, містере Річардс, що ти закохався в міс О'Браєн, - усміхнувся граф. - Але шлях до її серця ще треба буде пройти і, повір, він буде не легким. У Габріелли багато шанувальників. Вона дама з вищого світу, найближча фрейліна королеви. Будь обережний!

- Значить, я проспорив Вілрмоту, - прошепотів Джон.

- Як це розуміти?

- Була одного разу справа... Я і Генрі уклали парі з приводу жінки. Він сказав, що я покохаю, а я говорив, що не покохаю жодну із жінок! Я й не думав, точніше не хотів закохуватися, - він залпом осушив склянку.

- Від цього ніхто не застрахований... Кохання - почуття, яке приходить, коли його зовсім не чекаєш. Але... Дивись, щоб вона не дізналася про парі. Від мене маркіза точно нічого не дізнається, хоча я не розумію, як можна було на таке сперечатися. Не можна гратися людськими почуттями! Додумалися! - він підійшов упритул до Джона. - Не роби їй погано! Жіноче серце дуже вразливе, якщо воно кохає!

- Я не бажаю їй зла.

- Просто поводься з нею природно, відключи ці всі свої хитрощі звабника.

Джон поклав руку йому на плече.

- Обіцяю тобі - я не скривджу її!

- Ти не кидаєш слів на вітер.

Річардс, наливши собі в склянку рому і залпом осушивши її, вийшов із каюти. Вийшовши на палубу, він крикнув:

- Містере Вілрмот, підійдіть до мене!

- Що сталося?

- Тримай! - Джон простягнув йому мішечок із золотом. - Решту віддам, як і домовлялися.

Генрі незрозуміло на нього подивився.

- Ти виграв! - тільки й сказав Річардс і пішов у свою каюту, залишивши здивованого друга наодинці.