Розділ 14. Четверта людина

Настя ще кілька секунд стояла посеред коридору, стискаючи в руках фотографію та записку. Вона перечитала коротке речення на звороті, хоча вже знала його напам'ять. “Не вір Софії”. Найгірше було навіть не саме попередження. Найгіршим було те, що воно з'явилося саме тоді, коли Настя вже майже переконала себе, що Софія — єдина людина в цьому будинку, яка хоча б частково говорить їй правду.

  Вона повільно повернулася до кімнати й зачинила двері. За вікном шумів вітер. Дощ, який почався ще ввечері, посилився, і краплі раз у раз билися об скло так, ніби хтось нетерпляче стукав пальцями. Маєток здався зовсім іншим уночі: вдень його старовинні стіни могли навіть здатися красивими, але тепер кожна тінь у коридорі нагадувала про те, що тут вже загинули люди.

  Настя поклала фотографію на стіл і знову уважно подивилася на четверту постать. Обличчя було перекреслене густими чорними лініями, але контури все одно залишалися помітними. Вона бачила цю людину зовсім недавно. Можливо, навіть сьогодні. “Запитай Софію, хто був четвертим”. Це мало бути просто, але після записки на дверях усе перестало бути простим. Настя сховала фотографію у внутрішню кишеню светра, загасила лампу й вийшла з кімнати. Їй потрібно було знайти Софію.

  Вітальня була майже порожньою. За довгим столом сиділи троє письменників, які втомлено переглядали записи з блокнотів. Денис стояв біля каміна схрестивши руки на грудях, а Марта розмовляла з Дорошенком біля вікна. Софії не було. Настя озирнулася.

— Де Софія?

Ніхто не відповів одразу. Денис першим підняв голову.

— Хвилин десять тому вона була тут.

— А куди пішла?

— Не знаю.

Настя помітила, як Марта й Дорошенко обмінялися короткими поглядами. Це було настільки швидко, що інші могли навіть не звернути уваги. Настя звернула.

— Ви знаєте, де вона?

Дорошенко похитав головою.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Насте, зараз не найкращий час для допитів.

— А коли буде найкращий? Після того, як помре ще хтось?

Дорошенко змовчав. Марта підійшла до Насті.

— Тобі потрібно відпочити.

— Ні.

— Ти втомлена.

— Я втомилася від того, що всі навколо говорять мені, що мені потрібно робити.

Марта зітхнула.

— Я розумію.

— Ні, не розумієш.

Настя подивилася їй прямо в очі.

— Ти вісімнадцять років приховувала від мене, хто ти. Софія приховує половину того, що знає. Андрій з'явився з мертвих і теж щось приховує. Роман зник із рукописом, а тепер повернувся з кров'ю на сорочці і ви ще хочете, щоб я просто пішла спати?

Марта нічого не відповіла. Зате Дорошенко тихо сказав:

— У тебе є підстави не довіряти нікому.

— Нарешті ви сказали щось чесне.

Настя вийшла з вітальні. Вона вирішила почати з бібліотеки. Софія могла бути там. Двері були прочинені. Всередині горіла одна лампа. Настя зайшла й одразу відчула знайомий запах старого паперу та пилу. Кімната здавалася майже такою самою, якою була кілька годин тому, хоча тепер на столі не було Чорного рукопису. Вона підійшла до вікна. Софії ніде не було. Настя вже хотіла повернутися, коли помітила книжку, яка лежала на підлозі біля стелажа. Вона підняла її. Це був старий роман, виданий приблизно двадцять років тому. На першій сторінці стояв підпис: «С. Вороніна». Настя насупилася. Прізвище було їй знайоме. Вона бачила його серед документів конкурсу. Софія Вороніна. Але сама книга була набагато старшою за більшість речей, які Софія привезла із собою. Настя перегорнула кілька сторінок. На полях хтось робив нотатки олівцем. 

Вона прочитала одну. 

«Він знає.» 

На наступній сторінці: 

«Не можна дозволити йому знайти десяту сторінку.» 

Ще далі:

«Якщо Грей дізнається про одинадцятого, все почнеться знову.»

Настя відчула, як серце прискорилося. Вона перегорнула сторінку. Там нічого не було, але на внутрішньому боці обкладинки хтось написав дату. 17 жовтня 2018 року. Саме день, коли, за словами Андрія, сталася аварія. Настя поклала книгу на стіл. Тепер вона була майже впевнена: Софія була пов'язана з подіями 2018 року набагато сильніше, ніж говорила. Але чи означало це, що записка не брехала? Чи справді Софії не можна довіряти?

— Не варто читати чужі книги.

Настя різко обернулася. У дверях стояв Роман. Вона навіть не почула, як він зайшов.

— Ти!

Роман прикрив двері.

— Я.

— Де ти був?

— Залежить від того, хто питає.

— Я питаю.

— Тоді відповідь: намагаюся не померти.